Коли поверхня планети охолола, водяна пара почала конденсуватися в атмосфері та випадати першими дощами, розчиняючи численні мінерали земної кори. Поступово вода накопичувалася, утворюючи океани. На планеті сформувалася гідросфера. Циркуляція атмосферних мас, води і розчинених у ній мінералів, переміщення магматичних продуктів на поверхню планети і знову у її надра сформували великий, або геологічний, кругообіг речовин.
Другу фазу ще називають передбіологічною (хімічною) еволюцією. Протягом цього періоду (4,6-3,8 млрд років тому) на Землі відбувалися процеси синтезу і накопичення простих органічних сполук, необхідних для існування життя: амінокислот і простих пептидів, азотистих основ, простих вуглеводів. Ці сполуки, так звані цеглинки життя, виникли внаслідок процесів абіотичного синтезу. Гіпотезу про можливість виникнення таких сполук абіотичним шляхом, тобто без участі живої речовини, висловив у 1923 р. російський біохімік, академік О.І. Опарін, а вперше експериментально перевірив у 1953 р. американський дослідник С. Міллер. У своїх дослідах він зімітував умови давньої Землі: у стерильний реактор він помістив водень, метан, аміак та воду, і крізь цю суміш пропускав електричні розряди, імітуючи блискавки в первинній атмосфері. За тиждень у реакторі було виявлено кілька амінокислот, деякі прості вуглеводи, інші органічні сполуки, які входять до складу живої речовини. Експерименти С. Міллера, повторені й підтверджені в багатьох інших лабораторіях, довели те, що майже всі мономери біополі-мерів могли синтезуватись абіотичним шляхом.
Найбільш аргументованою вважається теорія походження життя на Землі, розроблена російським ученим О.І. Опаріним та англійським Д. Холдейном. Вона ґрунтується на тому, що до складу первинної атмосфери входили Н20, С02, СО, Н2S, NН3, СН4 та інші речовини, і температура її була високою. Коли температура поверхні Землі стала нижчою за 100 °С, пішли зливи. Вода заповнювала западини, утворювались моря і океани, в яких розчинялися різні речовини атмосфери. Досить висока температура води первісного океану і значна концентрація перелічених вище сполук були сприятливими для синтезу складних високомолекулярних органічних речовин. У синтезі цих речовин важливу роль відігравали енергія електричних розрядів, ультрафіолетове випромінювання та розпечені вулканічні викиди.
Первісний океан поступово наповнювався все складнішими і складнішими органічними полімерними сполуками - вуглеводами, амінокислотами, азотистими основами тощо. Із них абіогенним шляхом формувались первинні білки, нуклеїнові кислоти. Потім органічні речовини концентрувалися у "поживному бульйоні", що супроводжувалося утворенням коацерватних краплин, а далі - багатомолекулярних систем найпростішої організації - так званих пробіонтів. Коацерватні краплини були здатні вибірково адсорбувати речовини з навколишнього середовища і за рахунок цього рости, подрібнюватися та утворювати "дочірні" краплини. Тривала еволюція хімічних процесів спричинила перетворення окремих коацерватних краплин на перші примітивні живі істоти, які вступили у біологічний природний добір і започаткували органічний світ Землі.
Одні вірять у біблійну історію створення, інші - у доводи сучасного природознавства, але всі згодні, що життя зародилося в океані. Ні Бог, ні природа не могли б створити людину з безживної вулканічної породи. Довгий і складний розвиток починався у товщі океану, коли енергія Сонця вперше перетворила гази і продукти вивітрювання гірських порід на протоплазму і живі клітини. Серед гіпотез виникнення життя (біогенезу) слід назвати гіпотезу панспермії, яку сформулював шведський фізик С. Арреніус, а розвинув В.І. Вернадський. Ця гіпотеза ґрунтується на припущенні, що організми позаземного походження були занесені на Землю з Космосу з метеоритами та космічним пилом.
Деякі вчені вважають, що "зародки життя" розсилалися на зорі геологічної історії Землі космічною надцивілізацією для заселення безживних, але потенційно придатних для життя планет (спрямована панспермія). Проте більшість біологів та еволюціоністів вважають, що життя на Землі виникло природним шляхом у результаті процесів абіогенного синтезу.
Третя фаза - період утворення давньої біосфери, еволюція прокаріотичного світу, виникнення біологічного кругообігу речовин, формування кисневої атмосфери. Ця фаза еволюції нашої планети почалася приблизно 4-3,8 млрд років тому. Рештки перших живих організмів дійшли до нас у вигляді так званих строматолітів - вапнякових решток синьо-зелених водоростей і актиноміцетів, а також у вигляді осадових порід, у котрих шари двовалентного заліза чергуються з шарами окисненого тривалентного. Перші живі організми мали примітивну будову, були анаеробами, тобто існували у безкисневому середовищі. Вони жили в морях, "ховаючись" на глибині від згубного ультрафіолетового випромінювання Сонця, оскільки на планеті ще не існувало захисного озонового шару. Необхідні для життя енергію й речовини перші мешканці Землі діставали, використовуючи готові органічні сполуки первинного "бульйону", тобто були гетеротрофами.
Серед величезної різноманітності способів добування енергії та поживних речовин, які "випробовувалися" в давньому світі прокаріот, швидко з'явився принципово новий тип живлення - автотрофний. Організми-автотрофи для побудови своїх клітин не використовували готові органічні речовини, а самі синтезували їх з неорганічних: вуглекислого газу, води, азотовмісних і фосфоровмісних сполук. Такі процеси потребували значних енергетичних затрат. Необхідну енергію автотрофи діставали або за рахунок окисних реакцій (у процесі хемосинтезу), або в результаті прямого уловлювання і перетворення променистої енергії Сонця - фотосинтезу. Перші автотрофні організми, мабуть, були хемосинтезуючими, оскільки діставали потрібну енергію, окиснюючи або сірку у сірководні до молекулярної сірки, або двовалентне залізо до тривалентного.
Але справжня революція в біосфері відбувалася з появою фотосинтезуючих бактерій - ціанобактерій (синьо-зелених водоростей), які "навчилися" використовувати найпотужніше у планетарному масштабі джерело енергії - сонячне світло. З появою автотрофів на планеті замкнувся цикл біологічного кругообігу речовин і на мільярди років відступила загроза енергетичного і харчового голоду. Автотрофи, здатні синтезувати органічні речовини з неорганічних, дістали загальну назву продуцентів, а гетеротрофи, які розкладають органічні сполуки до неорганічних, - редуцентів. Водночас виникла ще одна група організмів, які використовували готові органічні речовини, не розкладаючи їх до мінеральних, а трансформуючи в інші органічні речовини. Цю групу споживачів (трансформаторів готової органіки) називають консументами. Першими консументами були бактерії, що живились органікою загиблих продуцентів (так званий сапротрофний тип живлення) або вели паразитичний спосіб життя всередині клітин продуцентів чи сапротрофів.
Відтоді "естафету життя" розпочали автотрофи-продуценти, які з вуглекислого газу і води за допомогою сонячного світла або енергії окисно-відновних реакцій створювали молекули простих вуглеводів. Далі ці молекули полімеризувалися у полісахариди або трансформувалися у амінокислоти, жирні кислоти, гліцерин тощо, з яких утворювалися білки, нуклеїнові кислоти, жири та інші необхідні для клітини компоненти. Ці високоенергетичні сполуки споживалися консументами. Зазвичай консументи спочатку поглинали складні органічні речовини, а потім частково розкладали їх на більш прості, наприклад, полісахариди, звільняючи енергію, потрібну для підтримання своєї життєдіяльності. Ця енергія витрачалася на трансформацію залишків складних органічних речовин в інші необхідні речовини та на підтримання процесів метаболізму організмів-споживачів.
І нарешті, органічна речовина відмерлих продуцентів і консументів споживалася редуцентами. Давні редуценти, на відміну від консументів, виділяли у зовнішнє середовище ферменти (так звані екзоферменти), що розкладали складні органічні сполуки на простіші, а потім поглинали ці прості сполуки. Всередині клітин більшу частину поглинутих простих органічних сполук редуценти окиснювали до мінеральних речовин, одержуючи необхідну енергію, а із залишків створювали потрібні для себе складні органічні речовини. Таким чином жива речовина (продуценти, консументи і редуценти) утворила ланцюг живлення (трофічний ланцюг), який через неживу речовину - мінеральні сполуки - замкнувся у коло. Відтоді продуценти синтезували органічні речовини з неорганічних, консументи їх трансформували, а редуценти розкладали до мінеральних сполук, які потім знову споживалися продуцентами для наступних процесів синтезу. З потоку речовин у цьому колі утворився біологічний кругообіг речовин.
Геологічний і біологічний кругообіги речовин разом становлять біогеохімічний кругообіг, поєднавши водночас величезну потужність першого і надзвичайні швидкість та активність другого. Біогеохімічний кругообіг "налагоджувався" приблизно 1,5-2 млрд років, потім стабілізувався, суттєво не змінюючись дотепер. Поява фотосинтезуючих продуцентів, окрім усього іншого, мала один важливий наслідок - на Землі сформувалася киснева атмосфера, яка визначила подальші етапи еволюції планети та її біосфери.
Отже, майже всі первинні організми були анаеробами. Кисень, життєво необхідний для переважної більшості сучасних видів, для давніх організмів був однією з найсильніших отрут. Вільний кисень, як надзвичайно активний окисник, руйнував, дезактивував, "спалював" більшість ферментів давніх бактерій-анаеробів, тому вони діставали енергію лише за рахунок безкисневих процесів бродіння і розщеплення простих вуглеводів шляхом гліколізу. Однак саме кисень виділяли у процесі фотосинтезу первинні продуценти - синьо-зелені водорості. Оскільки через високу вулканічну активність планети давні моря були дуже теплими, то лише незначна кількість цього кисню розчинялась у воді Світового океану. Основна його маса нагромаджувалася в атмосфері, де зрештою окиснювала метан і аміак у вуглекислий газ, вільний азот - у його оксиди. З дощами вуглекислий газ і азотні сполуки потрапляли в океан і там споживалися продуцентами.
Поступово кисень замістив у атмосфері метан і аміак. Частина кисню під впливом сонячного світла й електричних розрядів в атмосфері перетворювалася на озон - трьохатомний кисень. Молекули озону, концентруючись у верхніх шарах атмосфери, "закрили" поверхню планети від згубної дії ультрафіолетового випромінювання. У цей час у Світовому океані серед бактерій виникли види, здатні спочатку захищатися від розчиненого у воді кисню, а у подальшому - використовувати його для окиснення глюкози та одержання додаткової енергії. На зміну низькоефективним процесам бродіння і гліколізу прийшов енергетично набагато вигідніший процес кисневого розщеплення простих вуглеводів. Організми, що діставали енергію цим шляхом, не лише не отруювалися киснем, а навпаки, мали від нього користь. Такі організми отримали назву аеробних. Оскільки шар озону захищав тепер клітини від ультрафіолетового випромінювання, аероби почали колонізацію багатих на кисень поверхневих шарів Світового океану та його мілководдя - шельфу. Отже, жива речовина заселила всю гідросферу.
Протягом четвертої фази еволюції планети Земля виникли еукаріоти, живі істоти освоїли сушу, а також сформувалося сучасне біорізноманіття органічного світу. Ця важлива фаза у розвитку нашої планети та її біосфери ознаменувалася виникненням істот принципово нового типу, побудованих з більш складних клітин. Завдяки здатності до статевого процесу еукаріоти еволюціонували набагато швидше за прокаріот. Крім того, вони мали більший адаптивний потенціал, а отже, краще пристосовувалися до змін умов існування. Вважають, що еукаріоти виникли приблизно 1,2 млрд років тому в результаті серії симбіозів різних прокаріотів, одні з яких дали початок клітині-хазяїну, а інші трансформувалися на мітохондрії та хлоропласти. Перші еукаріоти були гетеротрофними одноклітинними організмами, які вважаються родоначальниками багатоклітинних безхребетних тварин.
За порівняно короткий час - кілька десятків мільйонів років - еукаріоти вийшли на сушу, завершуючи колонізацію усієї поверхні нашої планети. Внаслідок цього прискорилися процеси вивітрювання гірських порід. Відтоді не лише коливання температури, дощі та вітри руйнували гірські масиви, а й величезна армія рослин, бактерій, грибів і лишайників подрібнювала, розпушувала, розчиняла мінерали. Консументи, споживаючи продуцентів, швидко переносили вміщені в органічній речовині елементи на значні відстані, а редуценти вивільняли, розкладали і перевідкладали органіку консументів. Частина вивільнених мінеральних і напівперероблених органічних речовин трансформувалася у гумус, утворюючи родючі біокосні системи - ґрунти. Те, що не поверталося у біологічний кругообіг або не запасалося у ґрунті, змивалося дощами в річки та виносилося у Світовий океан, де споживалося, концентрувалося або перевідкладалося мешканцями гідросфери у вигляді осадових порід. Тектонічні переміщення земної кори повільно виносили осадові породи на поверхню, роблячи нагромаджені в них речовини знову доступними для живої речовини у літосфері.
Щоб досконаліше розуміти процеси, які відбуваються у біосфері нині, необхідно знати її еволюцію. Палеонтологи довели, що органічний світ Землі не один раз переживав трагічні події, які призводили до майже повного знищення життя на планеті. За останні 500 млн років Земля декілька разів була "тяжко хворою", а одного разу - 250 млн років тому - життя на Землі майже зникло. Наведемо короткий опис основних, якісно відмінних етапів еволюції біосфери.
Перший етап - етап гетеротрофної біосфери з домінуванням прокаріотів. Починається у межах 4,25-3,5 млрд років тому і закінчується десь близько 2,9-2,5 млрд років тому. Життя зародилось в архейську еру, тому цей етап приурочений в основному до архею. Оскільки перші живі організми ще не мали жодних скелетних утворів, від них майже нічого не залишилось у викопних рештках. Проте наявність серед архейських відкладів порід органічного походження (вапняків, мармуру, графіту та ін.) підтверджує існування в цю еру примітивних живих організмів. Це були прокаріоти - без'ядерні одноклітинні організми, які розмножувалися простим діленням і панували в умовах безкисневого середовища (бактерії і синьо-зелені водорості). Вони були гетеротрофними і живилися за рахунок органічних речовин абіогенного походження, розчинених у первісному океані. Життя у воді було можливим завдяки тому, що вода захищала організми від згубної дії ультрафіолетового випромінювання. Це був етап формування найпростішої плівки життя, дуже бідної за запасами живої речовини.
Визначальною рисою цього етапу є поява перших примітивних мікроскопічних нитко- і кулькоподібних, анаеробних, без'ядерних одноклітинних організмів, які існували здебільшого у глибоких водоймах, де, з одного боку, був можливий речовинний обмін між твердою, рідкою і газовими фазами, а з іншого - був забезпечений захист від короткохвильового опромінення певною товщею води в умовах відновлювальної атмосфери. Це були перші кроки формування найпростішої плівки життя, найбіднішої за біорозмаїттям та запасами живої речовини, і перших ознак біотичного кругообігу. Наприкінці етапу виникли перші автотрофні організми - синьо-зелені водорості, які взяли на себе функцію першого революційного перевороту в біосфері - накопичення в атмосфері кисню. Завдяки їх діяльності вміст кисню в атмосфері зріс до 1 % від його сучасного вмісту, що тоді дало змогу анаеробним організмам перейти до факультативного дихання.
Другий етап - етап автотрофної біосфери, зосередженої у водному середовищі. Можна сказати, що це етап формування автотрофної біосфери у межах планетної гідросфери, коли відбувалося "розгортання" і "розпливання" життя у водних просторах планети. Його початок - десь близько 2,7-1,8 млрд років тому
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Основи екології» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Еволюція сучасної біосфери“ на сторінці 2. Приємного читання.
