Розділ 2. Банківські системи в економіці держави

До 1979 року у Великобританії існувала система реєстрації. Для організації банку не потрібно було особливого дозволу, а принципи заснування та функціонування регулювались загальним Законом "Про компанії" 1948 року. З 1979 року жоден банк не має права почати свої операції з прийому депозитів без дозволу Банка Англії. Усі банки були розподілені на дві категорії: "визнані банки" та "ті, що ліцензуються". "Визнаним" ліцензії не потрібні, але ці банки мають бути визнаними Банком Англії за рядом критеріїв: наявність мінімального капіталу, виконання достатнього набору послуг, солідна репутація в діловому світі.

Для задоволення прохання про видачу ліцензії на ведення банківських операцій необхідно:

- щоб директори та менеджери вищих щаблів були високопрофесійними особами, які проявили себе на попередній роботі як компетентні працівники;

- щоб був достатній запас ліквідних активів та резервів для покриття можливих збитків, велася вся необхідна звітність;

- мінімальний капітал у розмірі в 1 млн ф.ст.

Отже, ефективне функціонування банківської системи - необхідна умова розвитку ринкових відносин, що об'єктивно визначає основну роль у регулюванні діяльності банківських систем. Пошук форм і методів грошово-кредитного регулювання економіки припускає вивчення та узагальнення накопиченого в цій галузі досвіду країн з ринковою економікою. Грошово-кредитна політика, що реалізується в таких країнах, є однією зі складових економічної політики і дозволяє об'єднати макроекономічний вплив із швидким корегуванням регулюючих заходів, підтримуючи банки в середині системи.

Ефективна діяльність банківської системи забезпечується, зокрема, законодавчо закріпленою системою, що в основному відображає національні традиції, що історично склалися, організації діяльності банків та управління ними. Узагальнюючи, можна виділити дві моделі організаційної побудови банківських систем, що функціонують в умовах ринку, які відрізняються функціями, що виконують банки в системі.

Перша модель характеризується тим, що центральний банк проводить грошово-кредитну політику, що розглядається як частина інструментарію, яким володіє орган влади для регулювання економіки. Грошово-кредитна політика, як і бюджетна політика (структурна, політика доходів), використовується для досягнення цілого ряду економічних і соціальних завдань уряду. Така модель організації діяльності центральних банків характерна, наприклад, для Франції, Великобританії, Японії.

Відповідно до другої моделі перед Центральним банком ставиться конкретна мета - підтримувати стабільність цін за допомогою спеціально призначених для цього інструментів грошово-кредитної політики, яка не залежить від гілок влади. У рамках такої моделі, що існує, наприклад, у Німеччині та Нідерландах, Центральний банк є одночасно і незалежним, і виконуючим чітко визначені завдання. Таку організаційну модель діяльності банківських систем, крім держав із федеративним устроєм, у яких Центральний банк, як правило, вже давно є незалежним, на сьогодні використовують багато країн світу.

У країнах Західної Європи процес формування єдиної банківської системи на основі єдиного економічно-валютного простору створюється нова, третя модель діяльності банківської системи, що забезпечує можливість проведення єдиної грошово-кредитної і валютної політики на великій території незалежних держав.

Таким чином, економічна природа функціонування банківських систем полягає у задоволенні постійно зростаючих потреб економічних агентів у продуктах і послугах фінансового ринку (ринку грошей, капіталів, цінних паперів і фінансових послуг).

2.2. Класифікація та функції банків у сучасних банківських системах

На практиці функціонує велика кількість різноманітних банків зі своїми специфічними рисами в кожній країні. Залежно від того або іншого критерію можна виділити певні групи банків, тобто класифікувати їх.

За формою власності виділяють:

- державні;

- акціонерні;

- кооперативні;

- приватні;

- змішані банки.

Державна форма власності найчастіше належить до центральних банків. Капітал Банку Росії належить державі. Схожа ситуація склалася у центральних банків таких країн, як Німеччина, Франція, Великобританія, Бельгія. Частка держави в капіталі центрального банку Японії становить 55 %, решта частини належить банкам, у Швейцарії державі належить 47 % капіталу центрального банку (53 % кантонам); у Австрії - 50 % капіталу Австрійського національного банку володіє держава, іншою половиною - приватні особи.