Розділ 5. Банківська система Франції

5.1. Історичний аспект розвитку банківської системи

Розглядаючи банківські системи зарубіжних країн, необхідно приділити значну увагу банківській системі Франції, оскільки, на відміну від банківської системи Великобританії, вона не мала тривалої історії розвитку. До Першої світової війни Франція помітно відставала від інших великих капіталістичних країн з розвитку промисловості. Це стало основною причиною інтенсивного нагромадження позичкового капіталу. Як наслідок, із 1890 по 1912 р. сума депозитів найбільших депозитних банків країни зросла в 4 рази.

Характер французького капіталізму визначив особливість французької банківської системи, в діяльності якої велике місце зайняли операції, пов'язані з випуском і розміщенням державних позик. Французькі банки активно брали участь у випуску не тільки внутрішніх, французьких позик, але і зовнішніх позик інших держав.

З 20-х pp. XX ст. Франція стала інтенсивно розвивати промисловість і відійшла від колишніх "лихварських" традицій. Зокрема, після Другої світової війни за темпами промислового розвитку вона була попереду ряду інших капіталістичних країн. Французькі банки, не припиняючи своїх закордонних операцій, стали активно співпрацювати з промисловістю власної країни, а деякі з них увійшли в число 50 найбільших банків капіталістичного світу.

Характерною особливістю кредитної системи Франції є швидкий розвиток після Другої світової війни державних і напів-державних кредитних установ. На початок 80-х років на ці установи припадало понад 80 % активів усіх кредитних установ країни.

Розглянемо більш детально всі етапи історичного становлення банківської системи Франції

Базис французької банківської системи почав закладатися ще в XVIII ст., причому провідну роль у цьому відігравала державна (королівська) влада. Першою спробою створення національного центрального банку у Франції була організація англійцем Джоном Лоу 1716 р. Генерального банку. Капітал банку було розподілено на акції, які розповсюджувалися за підпискою, з них одна четверта сплачувалася готівкою, а решта - державними борговими зобов'язаннями. У 1718 році було змінено його назву на Королівський та націоналізовано. Королівський банк почав здійснювати незабезпечену емісію, фінансуючи невиробничі витрати королівського двору і таким чином вводячи до обігу паперові гроші. Наслідком такої діяльності стало банкрутство банку.

Очолює банківську систему Франції Банк Франції (Ваnса de France), який був створений 18 січня 1800 року Наполеоном Бонапартом, що займав посаду першого консула, з метою сприяння поновленню економічного зростання після глибокої кризи революційного періоду. Завданням нового банку була емісія банкнот як засобу платежу замість знецінених комерційних векселів.

У той час і Швеція, і Англія вже мали емісійні банки. Емісійна функція банку, створеного у Франції, була більш обмеженою. Згідно з "Основним статутом" від 13 лютого 1800 року він мав право емітувати банкноти в межах Парижу і не звільнявся від конкуренції з боку вже існуючих на той час подібних закладів.

Для забезпечення стабільності і більшої незалежності новоствореного банку від уряду Банк Франції був заснований з акціонерною формою власності з капіталом 30 мільйонів франків. Частиною акцій володів сам Наполеон Бонапарт та декілька членів його оточення. Щорічні загальні збори були відкриті для двох сотень найбільших акціонерів. Вони призначали п'ятнадцять регентів, які створювали Загальну раду, що здійснювала управління банком, а також трьох цензорів, які контролювали управління. Загальна рада, у свою чергу, обирала Центральний комітет, до складу якого входило три члени, один з яких був головою Центрального комітету, Загальної ради і загальних зборів.

Банк Франції розпочав свою діяльність 20 лютого 1800 року, незважаючи на те, що ще не весь його капітал був сплачений. 14 квітня 1803 року новий банк отримав свій перший офіційний чартер, який давав йому виключне право випускати паперові гроші в Парижі протягом п'ятнадцяти років.

Банк Франції пережив багато труднощів у перші роки після заснування: кризу державних фінансів і зменшення його золотих резервів, які обмежили забезпечення банкнот. У результаті Наполеон вирішив провести реформи, які б надали уряду більше повноважень в управлінні банком. Так, 22 квітня 1806 року новий закон замінив Центральний комітет губернатором і двома представниками губернатора. Всі три були призначені імператором. Двома роками пізніше імператорський Декрет, датований 16 січня 1808 року, скасував "Основні статути", згідно з якими банк повинен був здійснювати свою діяльність до 1936 року. Другий Декрет від 6 березня 1808року уповноважив банк купити особняк у Парижі для його головної контори.

Право випуску банкнот, надане банку в 1803 році, було продовжено у 1806 році і поновлювалось чотири рази до 1945 року. Воно було поступово поширене на територію усієї країни, поглинувши при цьому і перетворивши на філіали 9 провінційних емісійних банків.

До 1848 року банкноти, випущені Банком Фракції, не були законним платіжним засобом, тобто було не обов'язково приймати їх як засіб платежу. Крім того, не було обмежень щодо обсягів їх випуску, але банк повинен був бути здатним обміняти свої банкноти на золоті монети за першою вимогою.

Криза, викликана політичним переворотом у 1848 році, призвела до введення обов'язкового обігу банкнот, звільняючи банк від зобов'язання викупити його власні банкноти. Банкноти банку стали законним платіжним засобом, тобто усі фізичні, юридичні особи та уряд повинні були приймати їх до оплати.

Із введенням обов'язкового обігу банкнот були встановлені обмеження щодо обсягу емісії. Обов'язковий обіг та статус законного платіжного засобу паперових грошей був скасований згідно із законом від б серпня 1850року, але поновлений протягом Франко-Прусської війни у 1870 році. Після цього термін обов'язкового обігу паперових грошей банку був збільшений згідно зі змінами у фінансовій ситуації в країні, але після 1870 року не було ніяких сумнівів щодо статусу паперових грошей як законного платіжного засобу.

До 1848 р. діяльність банку за межами Парижу була обмежена 15-ма відділеннями та філіями. У першій половині XIX століття мережа відділень почала швидко розвиватися: 160 структурних підрозділів у 1900 та 259 - у 1928 році.

Розширення мережі банку по всій території Франції супроводжувалось різким збільшенням його ділової активності. Фінансування економіки зростало в результаті політики низьких норм відсотків та вільного підходу до дисконтування ресурсів. Надання кредитів під забезпечення цінними паперами було дозволено у 1834 році. Спочатку кредити надавалися тільки під урядові цінні папери, а згодом і під інші види цінних паперів.

Банк також активно вносив свій вклад з метою підтримки валюти, скуповуючи і продаючи золото згідно з встановленими нормами, коли банкноти обмінювались на золото. Ця діяльність була призупинена у зв'язку із повторним введенням обов'язкового обігу валюти з 1914 по 1926 роки. Банк був тоді офіційно уповноважений втручатися у справи валютної біржі з метою стабілізації франка.