Розділ 23

Наступного ранку вона не одержала від дідуся жодного подарунка. Утім, вона й не сподівалась після того, що накоїла. Але дідусь за весь день узагалі не привітав її з днем народження. Настав вечір, і Софі, смутна, пішла спати. І раптом, залізши під ковдру, побачила на подушці записку. Це була проста загадка. Ще не розгадавши її, Софі повеселішала: «Я знаю, що це! — Дідусь уже влаштовував їй таку гру минулого Різдва. — Пошуки скарбу!»

Софі напружено думала над загадкою і незабаром її розв’язала. Відповідь привела її до іншої частини будинку, де вона знайшла ще одну записку з іще однією загадкою. Її вона теж розгадала й кинулась до наступної. Так вона й металася по будинку від підказки до підказки, аж нарешті чергова підказка привела її назад до спальні. Софі злетіла сходами нагору, ввірвалася до кімнати і застигла на порозі. Посередині кімнати стояв новесенький блискучий червоний велосипед зі стрічкою на кермі. Від захвату Софі аж завищала.

— Знаю, ти хотіла ляльку, — дідусь стояв у кутку й усміхався. — Але я подумав, що, можливо, це тобі сподобається навіть більше.

Наступного дня дідусь учив її їздити на велосипеді, увесь час біг алеєю поряд. А одного разу Софі заїхала на галявину із густою високою травою, втратила рівновагу, і вони обоє зі сміхом повалилися в траву.

— Дідусю, — Софі міцно обійняла його. — Пробач мені за ключик, мені дуже соромно.

— Знаю, сонечко. Я тобі пробачаю. Хіба я можу на тебе довго сердитись? Дідусі й онуки завжди пробачають одні одним.

Софі розуміла, що не повинна про це запитувати, але не втрималась.

— А від чого цей ключик? Я ще ніколи такого не бачила. Такий гарний…

Дідусь якусь хвилинку мовчав, і Софі бачила, що він не знає, як краще відповісти. Дідусь завжди каже правду.

— Від однієї скриньки, — нарешті сказав. — Там я зберігаю багато таємниць.

Софі набундючилась.

— Ненавиджу таємниці!

— Знаю, але це дуже важливі таємниці. І колись ти довідаєшся про них і берегтимеш їх так само, як я.

— Я бачила на ключику якісь літери й квітку.

— Так, це моя улюблена квітка. Лілія. Такі ростуть у нас у садку. Білі лілії.

— А, знаю. Я теж їх люблю.

— То домовимось так. — Дідусь підвів брови. Він завжди так робив, коли збирався дати їй якесь складне завдання. — Якщо ти триматимеш це в таємниці і ніколи й словом не прохопишся про цей ключик, навіть мені, то одного дня я віддам його тобі.

Софі не вірила власним вухам.

— Справді?

— Обіцяю. Настане час, і ключик буде твій. На ньому ж твоє ім’я.