Розділ «13»

— Ну, ми не їмо його щодня, — відповіла вона, всміхаючись. — Але сьогодні ми хотіли чогось особливого.

«Припини витріщатися!» — подумки звернулась я до Патрика.

— Нарешті він упіймав мій погляд і одвернувся. Він був розлючений.

Я дала Віллові ще один шматочок, потім трохи хліба, на який він поглядав. Тієї миті я зрозуміла, наскільки пристосувалася до потреб Вілла. Мені не потрібно було на нього дивитися, щоб дізнатися, чого він хотів. Патрик, навпроти, їв з похнюпленою головою, розрізаючи копченого лосося на невеликі шматочки та наколюючи їх виделкою. Хліба він не брав.

— До речі, Патрику, — упав у річ Вілл, можливо, відчувши мій дискомфорт. — Луїза казала мені, що ти особистий тренер. Що це таке?

Краще б він не питав. Патрик прочитав йому лекцію про особисту мотивацію й таке інше в дусі «здорове тіло — здоровий дух». Потім він перейшов до свого графіка тренувань, розповідав про температуру в Північному морі, про те, який відсоток жиру потрібен для марафону, та про свій найкращий час у кожній дисципліні. Як звичайно, я на цьому забувалася, одначе зараз я була поруч із Віллом і думала, наскільки це все недоречно. Чому він не міг просто сказати щось загальне й невиразне?

— Насправді, коли Лу сказала, що ви будете, я вирішив переглянути книжки й пошукати якусь фізіотерапію.

Я мало не похлинулась шампанським.

— Тут потрібен фахівець, Патрику. Я не впевнена, що ти фахівець.

— Я фахівець. Я працюю зі спортивними травмами. Я ходив на медичні курси.

— Це не розтягнення гомілки, Пате.

— Кілька років тому я працював з одним чоловіком, так його клієнт був параплегіком. Тепер він майже одужав. Відкрив для себе тріатлон тощо.

— Дивовижно, — сказала мама.

— То він розказав мені про нове канадське дослідження, яке доводить, що м’язи можна тренувати й вони зрештою згадають колишню діяльність. Якщо ви змусите їх щодня як слід працювати, як і синапс мозку, вони можуть відновитися. Закладаюся, якщо у вас буде справді хороший режим, ви помітите різницю в пам’яті м’язів. Адже Лу каже, що ви були активним чоловіком, перш ніж…

— Патрику! — вигукнула я. — Ти нічого про це не знаєш.

— Я просто намагався…

— Не треба. Справді.

За столом залягла тиша. Тато кашлянув і вибачився. Дідусь роззирнувся навкруги.

Мама хотіла запропонувати ще хліба, та потім, здається, передумала.

Коли Патрик заговорив знову, в його тоні був слабкий відтінок мучеництва.