Розділ «26»

За інших умов це мало б дивний вигляд, що я, Лу Кларк, дівчина, яка за двадцять років навіть автобусом рідко виїздила далі, ніж за межі міста, вже втретє за тиждень летіла до третьої країни. Зі швидкістю стюардеси я зібрала найпотрібніші речі в невелику валізу. Трина метушилася довкола мене, хапаючи якісь речі, що, на її думку, мені знадобляться. Потім ми спустилися вниз. Мати з батьком були вже в передпокої, вони стояли поруч, близько одне до одного, і позирали так зловісно, як колись, коли ми пробиралися непомітно додому з якоїсь вечірки.

— Що тут діється? — здивовано запитала мама, дивлячись на мою валізу.

Трина встала переді мною.

— Лу їде до Швейцарії, — пояснила вона. — Потрібно їхати зараз. Сьогодні лишивсь один рейс.

Ми вже хотіли йти, коли мама заступила нам дорогу.

— Ні, — відрубала вона, якось незвично для нас стиснувши губи та склавши незграбно руки на грудях. — Я не жартую. Вам не треба туди встрявати. Якщо це те, що я думаю, то ні.

— Але… — затягнула Трина, озираючись на мене.

— Ні, — незвично сталевим голосом повторила мама. — Ніяких «але». Довго я над цим розмірковувала, над усім, що ви мені розповіли. Це не є правильно. З погляду моралі. Якщо ви вплутаєтеся, якщо помітять, що ви допомагаєте людині вбити себе, то навіть не уявляєте, які у вас можуть виникнути проблеми.

— Ваша мама має рацію, — втрутився батько.

— Ми бачили таке в новинах. Лу, цей вчинок може зіпсувати решту твого життя. Твоє навчання в коледжі, все. З кримінальним минулим тобі не бачити ані наукового ступеня, ані гарної роботи, нічогісінько.

— Він прохав, щоб вона приїхала. Вона ж не може його просто проігнорувати, — перебила Трина.

— Може. Вона може проігнорувати. Шість місяців свого життя вона віддала цій родині. І, судячи з того, що тут тепер відбувається, їй це дало надзвичайно багато всього хорошого. Надзвичайно багато! Усій нашій родині! Сила людей вештається під нашими вікнами, і всі сусіди вважають нас замішаними в якихось грошових аферах. І, нарешті, вона може про себе подумати, а вони змушують її їхати до Швейцарії в те жахливе місце та вклепатися в казна-що. Ні, Луїзо, ні, нізащо!

— Але вона мусить поїхати, — наполягала Трина.

— Ні, не мусить. Вона вже достатньо зробила. Вона сама це сказала, що вона зробила все, що примогла, — похитала головою мама. — Те жахіття, на яке Трейнори збираються перетворити своє життя чи життя свого сина… — я не дозволю Луїзі брати в цьому участь. Не хочу, щоб вона занапастила вік свій.

— Я можу сама за себе вирішити! — крикнула я.

— Не впевнена, що можеш. Це твій друг, Луїзо. Він — молодий чоловік, у нього все життя попереду. Ти не будеш частиною того страшного плану. Як тобі взагалі могло спасти таке на думку? Я просто шокована цим! — мамин голос набув якогось нового, твердого звучання. — Не на те я тебе народжувала, щоб ти допомагала комусь померти! Ти б змогла таке зробити зі своїм дідусем? Може, нам також слід відправити його в цю кляту «Диґнітас»?!

— Це інше.

— Не інше. Він уже не в змозі робити те, що колись. Але життя його — безцінне. Так само, як і Вілла.

— Це не моє рішення, мамо. Вілл так захотів. Єдине, що має значення, — підтримати Вілла.