Розділ «17»

Найгірше в роботі доглядальниці зовсім не те, про що ви могли подумати. Не піднімання й витирання, не ліки та вологі серветки й не слабкий та чомусь завжди помітний запах засобу для дезінфекції. І навіть не той факт, що більшість людей вважає, нібито ви робите це тільки тому, що не досить розумні для чогось іншого. А те, що якщо ви проводите весь день у безпосередній близькості до когось іще, то від їхнього поганого настрою не втечеш. І від свого також.

Вілл тримався віддалено весь ранок після того, як я розповіла йому про свої плани. Стороння людина нічого б не втяла, але жартів поменшало, не в’язалася розмова. Він нічого не запитав мене про зміст сьогоднішніх газет.

— Ти цього… прагнеш? — Його очі блимнули, але обличчя нічого не виражало.

Я стенула плечима. Тоді рішучіше кивнула. Мені здалося, що в моїй відповіді було якесь дитяче ухиляння.

— Річ у часі, — сказала я. — Тобто мені вже двадцять сім.

Він вивчав моє обличчя. У нього аж щелепу звело.

Раптом я відчула нестерпну втому. У мені прокинулось дивне бажання попрохати пробачення, однак я не знала за що.

Він ледве кивнув і всміхнувся.

— Радий, що ти зарадилась з усім, — сказав він і поїхав на кухню.

Я почала злитись на нього. Мене ще ніколи не осуджували так, як, знать з усього, тепер осуджував Вілл. Скидалося на те, буцім Вілл давав мені зрозуміти, що втратив до мене цікавість через мій намір переїхати до свого хлопця. Неначе я перестала бути його улюбленою іграшкою. Звичайно, я не могла йому все це сказати, проте я була така ж холодна з ним, як він зі мною.

Щиро кажучи, це виснажувало.

Пополудні хтось постукав у задні двері. Я задріботіла коридором з мокрими від миття посуду руками й, відчинивши двері, побачила чоловіка в темному костюмі з портфелем у руці.

— Ні-ні. Ми буддисти, — твердо проказала я, зачиняючи двері, однак чоловік намагався заперечити.

За два тижні до того двійко Свідків Єгови затримали Вілла біля задніх дверей майже на п’ятнадцять хвилин, поки він намагався від’їхати назад по зсунутому килимку. Коли я нарешті зачинила двері, вони відкрили поштову скриньку, щоб крикнути, що «він більше, ніж будь-хто» повинен розуміти, як це з нетерпінням чекати загробного життя.

— Гм… Я тут, щоб побачитися з містером Трейнором, — мовив чоловік, і я обережно відчинила двері. За весь час мого перебування в Ґранта-гаусі ще ніхто не приходив побачитися з Віллом через задні двері.

— Впусти його, — сказав Вілл, з’явившись позад мене. — Я попрохав його приїхати. — І додав, поки я ще стояла: — Усе гаразд, Кларк… він друг.

Чоловік переступив через поріг і потис мою руку.

— Майкл Ловлер, — сказав він і збирався щось додати, та між нами в’їхав Вілл, практично перервавши дальшу бесіду.

— Ми будемо у вітальні. Можеш зробити каву й залишити нас на деякий час?