Розділ «11»

Є місця, де на зміну пір року вказують перелітні птахи або припливи та відпливи. Тут, у нашому маленькому містечку, ця роль належала туристам. Спочатку в яскравих плащах із поїзда або з машин витікали несміливі людські струмочки, стискаючи в руках путівники й членські квитки Національного трасту, а коли повітря прогрівалося й сезон доходив розпалу, автобуси з шипінням заповнювали всі вулички, американці, японці та інші групи іноземних школярів усіювали весь периметр замку.

У зимові місяці мало що було відчинене. Багатші власники крамниць проводили ці довгі похмурі дні в заміських будинках за кордоном, а стійкіші відвідували різдвяні заходи, крамарюючи на святкових концертах у парку чи на ярмарку ремесел. Та коли температура піднімалася, паркованки біля замку наповнювались транспортними засобами, у місцевих пабах замовляли «Обід орача»[19], і за декілька сонячних тижнів місто знову перетворювалося з сонного базарного містечка на традиційне англійське туристичне місто.

Я піднімалась на пагорок, оминаючи перших у цьому сезоні туристів, які притискали до себе свої гаманці на пасах і гортали путівники, тримаючи напоготові фотоапарати, що от-от закарбують вид замку навесні. До декого я всміхнулася, інших сфотографувала. Дехто з тутешніх мешканців скаржився на туристичний сезон — через затори, переповнені громадські туалети, дивні замовлення в кав’ярні «Булочка з маслом» («У вас немає суші? А ролли є?»). Але не я. Мені подобалось дихати іншим повітрям і спостерігати за життям, віддаленим від мого власного. Мені подобалося чути акценти й вгадувати, звідки приїхали їхні власники, вивчати одяг людей, які ніколи не бачили каталогу «Некст» і не купували пачку трусів у «Маркс-енд-Спенсер».

— Маєш бадьорий вигляд, — сказав Вілл, коли я кинула сумку в передпокої. І слова ті прозвучали немов образа.

— Бо це відбудеться сьогодні.

— Що сьогодні?

— Наша прогулянка. Ми беремо Натана та їдемо дивитися кінні перегони.

Вілл і Натан перезирнулись. А я мало не розсміялась. Бо ж була така рада, завваживши, як погідно надворі! Тільки-но побачила сонце, вже знала — усе буде добре.

— Перегони?

— Еге. Перегони без перепон. — Я вийняла з кишені блокнот. — Лонґфілд. Якщо поїдемо зараз, то встигнемо туди якраз на третій забіг. І я зробила п’ятифунтову ставку на «перемогу або призове місце» Звабливого, тож нам краще поквапитися.

— Перегони.

— Так. Натан ніколи на них не був.

На честь цієї події на мені були моя блакитна стьобана міні-сукня, на шиї — шалик із малюнком кінських вудил по краях і пара шкіряних чобіт для верхової їзди.

Вілл уважно вивчав мене, а потім розвернув свій візок і відхилився, щоб краще бачити свого доглядача.

— Ти ж давно цього хотів, правда, Натане?

Я подивилася на Натана.

— Та-а-ак, — промовив він і сліпуче всміхнувся. — Так, справді. Їдьмо до коників.

Звичайно ж, я попередила його. Подзвонила йому в п’ятницю та запитала, коли зможу позичити його на день. Трейнори погодилися платити йому понаднормово (Віллова сестра поїхала до Австралії, і, я думаю, вони хотіли бути впевнені, що хтось «розумний» буде супроводжувати мене), але я не була певна, що ми зробимо це до неділі. Це здавалося ідеальним початком — гарний день, менш як півгодини їзди.

— А що, як я скажу, що не хочу їхати?