— Це просто дослідження, я думав, воно може бути корисним. Але більш не говоритиму про це.
— Матиму на увазі, — ввічливо усміхнувся Вілл.
Я встала помити тарілки, просто щоб утекти з-за столу. Але мама насварила мене й сказала сісти.
— Ти іменинниця, — мовила вона, ніби взагалі дозволяла комусь щось робити. — Бернарде, принесеш курку?
— Ха-ха. Сподіваюся, вона не лопотить там крильми. — Тато всміхнувся та скорчив гримасу.
Решта вечора минула без пригод. Вілл геть-чисто зачарував моїх батьків. Але не Патрика. Вони з Вілллом майже не розмовляли. Коли мама принесла смажену картоплю, і тато, як завжди, намагався накидати собі більше, я облишила хвилюватися. Тато розпитував Вілла про все на світі: про життя до аварії, навіть про саму аварію, і Вілл, здається, не почував жодного дискомфорту, прямо відповідаючи на запитання. Насправді я сама довідалася багато нового про нього. Його робота, наприклад, була досить важлива, хоча Вілл намагався применшити свої досягнення. Він купував і продавав компанії та діставав від цього зиск. Не з першого разу тато дізнався, що Віллове уявлення про зиск — це шестизначне або й навіть семизначне число. Я визиралась на Вілла, намагаючись ототожнити чоловіка, якого знала, із безжальним бізнесменом із Ситі, якого він описував. Тато розповів йому про компанію, яка збирається поглинути меблеву фабрику, і, коли він назвав ім’я, Вілл кивнув, майже вибачаючись, і сказав, що знав тих людей і, певно, зробив би точнісінько так само. Те, як він це описував, не було багатообіцяльним для татової роботи.
Мама просто трусилася над Віллом, ходила коло нього. Спостерігаючи за її усмішкою, я зрозуміла, що в певний момент він перетворився на розумного молодика за столом. Не дивно, що Патрик розлютився.
— Святковий торт? — запитав дідусь, коли мама почала прибирати посуд зі столу.
Це було так чітко, так несподівано, що ми з татом приголомшено перезирнулися. За столом стало тихо.
— Ні. — Я обійшла навколо столу й поцілувала його. — Ні, дідусю. Вибач, але це шоколадний мус. Тобі сподобається.
Він кивнув на знак схвалення. Моя мати сяяла. Не думаю, що хтось міг подарувати мені кращий подарунок.
На столі з’явився мус, а з ним загорнутий у тонкий папір великий квадратний подарунок завбільшки з телефонний довідник.
— Подарунки, так? — запитав Патрик. — Ось. Ось мій. Він усміхнувсь до мене, кладучи його посеред столу. Я всміхнулась у відповідь. Зрештою не було часу сперечатися.
— Ходи, — сказав тато. — Розгорни його.
Спочатку я розгорнула їхній, обережно, щоби не порвати, я почала знімати папір. Це був фотоальбом, і на кожній сторінці красувала світлина одного року мого життя. Ось я маленька, а тут ми з Триною — серйозні кругловиді дівчатка, а це ось мій перший день у школі: на мені забагато заколок і завелика спідниця. Новіша світлина, де ми з Патриком, якого я посилаю подалі. І я, одягнена в сіру спідницю, — мій перший день на новій роботі. Між аркушами були Томасові малюнки, на яких він зобразив нашу сім’ю, мої листи, що їх писала зі шкільних поїздок, а мама зберегла, мої дитячі розповіді в них про відпочинок на пляжі, загублене морозиво та чайок-злодійок. Гортаючи альбом, я лиш один раз завагалася, коли побачила дівчину з довгим темним волоссям, відкинутим за спину, і перегорнула сторінку.
— Можна подивитися? — запитав Вілл.
— Це не найкращий рік, — відказала мама, гортаючи перед Віллом альбом. — Тобто наче все гаразд. Але ж ви знаєте, як усе тепер… Якось дідусь побачив передачу про подарунки своїми руками, і я подумала, що це буде… це щось… означатиме.
— Так і є! — Мені на очі навернулися сльози. — Це чудово. Дякую.
— Деякі світлини вибирав дідусь, — сказала мама.
— Гарно, — завважив Вілл.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «До зустрічі з тобою» автора Джоджо Мойєс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „13“ на сторінці 9. Приємного читання.