Розділ «19 Натан»

Натан

Вони думали, ми не розуміємо. Коли нарешті наступного дня десь під обід вони повернулися з весілля, місіс Трейнор так лютувала, що ледве могла говорити.

— Чому ви не зателефонували?! — питала вона.

Вона залишилася вдома, просто щоб переконатися, що вони повернулися без пригод. Я чув, як вона ходила сюди-туди коридором, ще відколи я прийшов о восьмій ранку.

— Я телефонувала, надсилала вам повідомлення — вісімнадцять разів! І тільки коли додзвонилася до Дьюарів і мені сказали, що «чоловік в інвалідному візку» подався до готелю, я впевнилася, що ви не попали в якусь жахливу аварію на автомагістралі.

— «Чоловік в інвалідному візку». Мило, — зауважив Вілл.

Але було видно, що йому байдуже. Він був повністю розслаблений, зносив своє похмілля з гумором, проте, схоже, біль таки відчував. І лише коли його мама почала докоряти Луїзі, він перестав усміхатися, устряг у розмову, заявивши, що як вона бажає щось сказати, то тільки йому, бо це був його намір залишитися на ніч, а Луїза просто супроводжувала його.

— І, правду сказати, мамо, як тридцятип’ятирічний чоловік, я не повинен нікому звітувати, коли надумаю провести ніч у готелі. Навіть своїм батькам.

Вона витріщилася на них обох, пробурмотіла щось про «елементарну ввічливість» і вийшла з кімнати.

Луїза здавалася приголомшеною, але Вілл під’їхав і прошепотів їй щось. Саме тоді я й зрозумів. Вона трохи зарум’янилася й засміялась тим сміхом, коли ви знаєте, що не маєте сміятися. Сміхом, що натякав на змову. І тоді Вілл повернувся до неї та сказав, щоб вона трохи відпочила: пішла додому, перевдягнулася, може, й подрімала.

— Я не можу гуляти довкола замку з тим, хто явно весело вчора провів нічку, — промовив він.

— Весело провели нічку? — Я не зміг стримати здивування.

— Не те, що ти подумав, — сказала Луїза, вдарила мене своїм шарфом і, схопивши пальто, попрямувала до дверей.

— Візьми автомобіль, — крикнув Вілл. — Тобі легше буде повернутися.

Я спостерігав, як Вілл проводжав її поглядом, поки вона не вийшла. Я б запропонував сім до чотирьох тільки на підставі того погляду.

Вілл трохи поник, коли вона пішла. Здавалося, наче він тримався, поки мама та Луїза не покинули флігель. Я уважно його роздивлявся і, коли усмішка зійшла з його обличчя, зрозумів, що мені не подобається його вигляд. На шкірі в нього виступили бліді плями, він двічі скривився, коли думав, що ніхто не бачить, і навіть з відстані я помітив «гусячу шкіру». В моїй голові віддалено, але пронизливо задзвенів тривожний дзвіночок.

— Чи добре почуваєшся, Вілле?

— Зі мною все гаразд. Не метушися.

— Ти скажеш мені, де болить?