Розділ «- 22 -»

— Боже, оце так родина! Коли наступного разу зустрінеш свого дядька Сайрила, Дживсе, можеш передати йому від мене, що його почуття гумору бридке й огидне!

— Він помер, сер.

— Хвала Богу за це… Ну, давай-но мені вже цю трикляту машину.

— Добре, сер.

— Шині надуті?

— Так, сер.

— Гайки загвинчені, гальма справні, шестерні як слід працюють?

— Так, сер.

— Добре, Дживсе.

У ствердженні Таппі про те, що під час навчання в Оксфорді я був відомий тим, що проїхав на велосипеді голий навколо будівлі, була, мушу визнати, певна частина правди. Але хоча ці факти були переказані правильно, він розповів не все. Він не розповів про те, що я за тих часів завжди був п'яний як ніч, а в такому стані чоловік може бути здатний на такі трюки, яким тверезий розум чинитиме опір. Під впливом спиртного, як мені здається, чоловіки можуть їздити верхи хоч на алігаторах.

А коли я зараз крутив педалі, виїжджаючи у великий світ, я був тверезий, як скельце, в наслідок чого старі навички зраджували мені. Я їхав вихилясом і усі історії, які я коли-небудь чув про жахливі нещасливі випадки за участю велосипедів, стрімко спливли у моїх думках, а попереду них всіх був життєрадісний анекдот Дживсового дядька Сайрила про Ніколса та Джексона.

Втомлено просуваючись крізь темряву, я марно намагався зрозуміти логіку людей на кшталт Дживсового дядька Сайрила. Що в біса могло бути смішним у катастрофі, наслідком якої, схоже, стало повне зникнення двох людських істот (ну, принаймні, половини однієї людської істоти та половини іншої)? Це було за межами мого розуміння. Як на мене, це була одна з найбільших трагедій, про які я коли-небудь чув, і я не маю сумніву, що продовжував би роздумувати над нею ще дуже довго, якби мою увагу не відвернула раптова потреба зробити різкий зиґзаґ, щоб об'їхати свиню, яка стояла на моєму фарватері.

На мить мені здалося, що на мене чекає доля Ніколса та Джексона, але на щастя виконаний мною швидкий зиґ, який супроводжувався вправним заґом у виконанні свині, дозволив мені врятуватися, але моє серце тріпотіло, наче спіймана пташка.

Ця близькість до катастрофи справила жахливий ефект на мої нерви. Те, що посеред ночі по дорогах ходять свині, продемонструвало мені ризиковану природу моєї подорожі. Після цього я думав про усілякі інші речі, що могли трапитися з чоловіком, який вирушив у дорогу після заходу сонця на велосипеді без ліхтаря. Зокрема, я згадав ствердження одного свого приятеля, що в певних сільських районах кози мають звичку гуляти впоперек дороги на довжину свого ланцюга, утворюючи таким чином такі пастки, що й людина не вигадає.

Здається, він згадував випадок, що трапився з його другом: велосипед зачепився за козячий ланцюг, тварина протягла того чоловіка за собою сім миль, і після цього він уже ніколи не був таким, як раніше. А ще був один хлопець, який врізався у слона, що залишився після мандрівного цирку.

Отже, беручи все це до уваги, мені здавалося, що того, хто дозволив своїм рідним всупереч здоровому глузду посадити його на велосипед, може спіткати будь-яка катастрофа, про яку напишуть на перших сторінках газет (за винятком можливості бути вкушеним акулою). І мені не соромно зізнатися, що на тій дорозі я натерпівся страху.

Втім, мушу визнати, з козами та слонами все склалося несподівано добре. Дивно, але я не зустрів ні тих, ні інших. Втім, цим позитивні сторони моєї подорожі вичерпуються, бо з будь-якого іншого боку їй важко було б бути ще гіршою.

Окрім безперервної тривоги через необхідність визирати попереду слонів, я був дуже пригнічений гавканням собак, а одного разу я зазнав неприємного шоку, коли подивився на дороговказ і побачив, що на ньому сидить сова, схожа на мою тітку Агату. Взагалі-то, мій мозок на той час був такий збуджений, що спочатку я вирішив, що то і є тітка Агата, і лише коли розум сказав мені, що це абсолютно не її звичка — залазити на стовпи й сидіти на них — я зміг опанувати себе та здолати цю слабкість.

Коротко кажучи, через усі ці тривоги та через чисто фізичний біль у сідницях, литках і щиколотках, Бертрам Вустер, який кінець-кінцем зліз з велосипеда біля дверей маєтку Кінгхем, був уже зовсім не тим веселим і безтурботним Бертрамом Вустером, франтом з Бонд Стріт і Пікаділлі.

Навіть тому, хто не знав про запланований бал, мало бути очевидно, що сьогодні в Кінгхем Менор ніхто не журиться. У вікнах було світло, у повітрі лунала музика, а коли я наблизився, я почув ще й човгання підошов дворецьких, лакеїв, шоферів, покоївок, прибиральниць, служниць і, безсумнівно, кухарів, що ступали в ритм. Напевно, найкраще цей опис можна завершити, сказавши, що цієї ночі панувала атмосфера гулянки.