Розділ «- 22 -»

— Що ж, Дживсе, — холодним обуреним голосом сказав я, коли ми дійшли до сараю, — ось які наслідки твого великого плану! Таппі, Анджела, Ґассі та Бассет не розмовляють один з одним, а на мене чекає вісім миль поїздки…

— Дев'ять, сер.

— Дев'ять миль поїздки в один бік і ще дев'ять назад!

— Мені шкода, сер.

— Запізно вже шкодувати. Де цей бридкий костотряс?

— Я його винесу, сер.

Він виніс. Я сумно оглянув його.

— А де ліхтар?

— Боюсь, що ліхтаря немає, сер.

— Немає ліхтаря?!

— Ні, сер.

— Але ж без ліхтаря мені страшно їхати. А що як я кудись вріжусь? — я замовчав і кинув на нього холодний погляд. — Ти посміхаєшся, Дживсе. Ця думка тебе тішить?

— Прошу вибачити, сер. Я згадав байку свого дядька Сайрила, яку він розповідав мені, коли я був дитиною. Досить абсурдна історія, сер, але мені вона завжди здавалася кумедною. За словами мого дядька Сайрила, двоє чоловіків, яких звали Ніколс і Джексон, поїхали на велосипеді-тандемі до Брайтона та мали нещастя зіткнутися з возом броваря. І коли загін рятівників прибув до місця пригоди, вони виявили, що постраждалих кинуло з такою силою, що було неможливо розібрати, де хто. Навіть найгостріше око не могло розрізнити, яка частина фрагментів була Ніколсом, а яка — Джексоном. Тож вони зібрали докупи все, що змогли, і назвали це Ніксоном. Я пам'ятаю, що коли був дитиною, сер, то багато сміявся з цього.

Я мусив витримати паузу, щоб опанувати свої емоції.

— Сміявся, кажеш?

— Так, сер.

— Знаходив це смішним?

— Так, сер.

— І твій дядько Сайрил теж вважав це смішним?

— Так, сер.