Розділ «- 22 -»

— Я дзвонив, так.

— На це була якась причина, чи це просто примха?

— Я думав, що почалась пожежа.

— А чому ти так вирішив, любий?

— Мені здалося, що я побачив полум'я.

— Де, любий? Скажи тітоньці Делії.

— В одному з вікон.

— Зрозуміло. Отже, ми всі перелякалися до смерті та повискакували зі своїх ліжок через те, що тобі щось привиділося?

Цієї миті дядько Том видав такий звук, ніби відкоркували пляшку, а Анатоль, чиї вуса повиснули зовсім низько, сказав щось про «якихось мавп» і, якщо я не помиляюсь, про «rogommier», що б це не означало.

— Я визнаю, що я помилився. Мені шкода.

— Не треба просити вибачення, крихітко. Хіба ти не бачиш, які ми всі задоволені? А чому ти взагалі був надворі?

— Просто гуляв.

— Зрозуміло. І ти продовжиш свою прогулянку?

— Ні, я, мабуть, вже піду спати.

— Добре. Бо я теж хочу піти спати й не думаю, що зможу заснути, знаючи, що ти десь надворі даєш волю своїй надто розвинутій уяві. Бо далі тобі може уздрітися рожевий слон, що сидить на підвіконні вітальні, і ти почнеш кидати в нього камінням… Що ж, ходімо, Томе. Вистава, схоже, закінчилася… Втім, зачекай-но. Цар тритонів хоче нам щось сказати… Так, містере Фінк-Ноттл?

Ґассі, який підійшов до нас, був чимось засмучений.

— Отакої!

— Кажіть уже, Оґастесе.

— Отакої, що ж ми тепер робитимемо?

— Особисто я маю намір повернутися в ліжко.