Розділ «- 22 -»

— Дозвольте дещо запропонувати, мадам.

Не можу сказати, що впродовж нашого довгого знайомства я завжди ставився до Дживса схвально. Його характер має певні риси, які неодноразово призводили до погіршення наших стосунків. Він один з тих людей, які, як то кажуть, якщо їм щось-там дати, щось із ним зроблять. Його робота часто буває грубою, і він неодноразово згадував про мене як про «розумово несуттєвого». Багато разів, як я вже писав, моїм неприємним обов'язком було придушувати в ньому звичку бути зарозумілим і ставитися до свого господаря як до кріпака чи наймита.

Це вагомі вади.

Але в одному я йому ніколи не відмовляв. Він магнетичний. Є в ньому щось таке, що наче заспокоює та гіпнотизує. Наскільки я знаю, він ніколи не мав нагоди зустрітися зі скаженим носорогом, але якщо б така пригода сталася, я не маю жодного сумніву, що перетнувшись поглядом із Дживсом тварина б різко зупинилася, перекинулася б на спину та почала муркотати, задравши ноги.

Принаймні, тітку Делію — а це найближча подоба скаженого носорога, яку я зустрічав — він заспокоїв за п'ять секунд. Він просто стояв із шанобливим виглядом, і хоча я й не відсікав час (адже в мене не було секундоміра), припущу, що вже через три з чвертю секунди її манери почали приголомшливо змінюватися на краще. Вона танула перед його очима.

— Дживсе! Невже у вас є ідея?

— Так, мадам.

— Ваш дивовижний мозок у цю годину незгоди працює, як завжди?

— Так, мадам.

— Дживсе, — тремтячим голосом сказала тітка Делія, — вибачте мене за такий різкий тон. Я була сама не своя. Мені слід було знати, що ви не підійшли би просто для того, щоб розпочати бесіду. Розкажіть нам про свою ідею, Дживсе! Приєднуйтеся до нашої групи мислителів, розкажіть нам усе. Почувайтеся вільно, Дживсе, порадуйте нас. Ви справді можете врятувати нас із цієї халепи?

— Так, мадам, якщо один із джентльменів погодиться поїхати на велосипеді.

— На велосипеді?

— У сараї садівника, що на городі, є велосипед, мадам. Можливо, один із джентльменів не буде проти поїхати на ньому в Кінгхем Менор і взяти у містера Сеппінгса ключ від задніх дверей.

— Блискуче, Дживсе!

— Дякую, мадам.

— Чудово!

— Дякую, мадам.

— Аттіло! — сказала тітка Делія тихим і владним голосом, повернувшись до мене.

Я чекав на це. Від тієї самої миті, коли з уст мого слуги злетіли необачні слова, я мав передчуття, що офірним цапом захочуть зробити саме мене, тому приготувався заперечувати та чинити опір.

І саме коли я збирався це зробити, саме коли я збирав усе своє красномовство, щоб заперечити, що я не вмію їздити на велосипеді й не зможу навчитися впродовж короткого часу, мій слуга придушив мою спробу ще в зародку.