Розділ дев’ятий Другий порив вітру

Карузерс ішов швидким кроком, розмахуючи спінінгом і предметом, який він тримав у другій руці, і в якому всі скоро впізнали велику рибину незвичайної форми. На плечі у нього похитувалася полотняна торба.

Карузерс наблизився, зник за бараком, потім гримнули вхідні двері, почулися енергійні кроки і він з’явився перед ними. Був трохи захеканий.

— Ось бачите, — закричав він, — з цього буде вечеря для всіх і ще залишиться трошки для Богині Лабіринту!

— Все прекрасно, — сказала Мері Сандерс, — але чому ти запізнюєшся? Ти прекрасно знаєш, що…

Карузерс не дав їй скінчити.

— Дайте мені розказати! — Він замахав руками. Полотняна торба підскочила, мертва риба вислизнула на землю і, падаючи, ляснула його по голій литці. — Я зійшов униз і ловив там, час від часу поглядаючи на годинник, тим більше, що оцю я зловив ще годину тому! — Він знов підняв і опустив рибину. — Але уявіть собі, що цей проклятий острів — то справжній лабіринт, навіть іззовні! Почався відлив, правда, незначний, і оголив декілька прибережних скель, які перед тим були сховані у воді. Я подумав, що треба вийти назустріч рибі і, стрибаючи з каменя на камінь, віддалився на кілька десятків кроків від місця, де я зійшов униз. Зрештою, я весь час добре пам’ятав, де воно знаходиться. Містер Смитракіс показав мені навіть таку особливу червоняву скалу, від якої треба починати підніматися, весь час вгору і вліво. Та й дорога там зовсім виразна, і під час спуску вона не здавалася мені небезпечною. Треба було лиш дивитися під ноги. І от уявіть собі: дивлюся я на годинник і бачу, що вже пора іти додому. Іду прямо до острова, по тих самих каменях, по яких ішов у море. І що скажете? Підходжу, а переді мною прямовисна стіна. Двічі я пробував підійти до берега в тих місцях, які виглядали не такими крутими. Без толку. Всюди я натикався на гладеньку вертикальну стіну і мусив повертатися. Так тривало майже годину, поки не з’явився вгорі як Персей містер Смитракіс і не звільнив мене. — Він повернувся до молодого грека, який посміхаючись слухав його драматичну розповідь. — Дуже дякую. Я справді дуже вам вдячний. Але я вже вицарапав ножиком на камені хрестик і не буду вас більше турбувати. Сам виберуся. Котра з вас, дівчатка, вміє готувати рибу? Забирайте. А я швидко помиюся і повернуся сюди.

Карузерс з розмахом подав мертву рибину Кароліні, яка відважно схопила її за хвіст, пробуючи визначити вагу.

— Не розумію, як можна ловити рибу? — пошепки сказав Роберт Гордон, нахиляючись до дружини. — Вбивання ради задоволення повинно бути заборонене.

— Ти говориш так, бо не любиш риби, — посміхнулася Памела.

Елефторіос Смитракіс звернувся до професора.

— Я хочу попередити вас, що вам необхідно негайно позакривати віконниці у всіх кімнатах. Сильні пориви вітру починаються, як правило, несподівано і можуть повибивати шибки.

— Повибивати шибки? — Карузерс затримався в дверях і недовірливо подивився на нього. — А ви не перебільшуєте?

— Ні. — Грек посміхнувся. — Я пережив тут уже кілька таких бур. Зрештою, я маю таку інструкцію. — Він розвів руками. — Я відповідаю за стан всього майна на острові. Електричний кабель від маяка до бараку проложений під землею і забетонований в скелі, тому можна не боятися, що позриває дроти. Світло не загасне. Як тільки скінчиться, я дам знати.

— Звичайно, звичайно, — професор встав. — Ми не маємо наміру ускладнювати вам виконання своїх обов’язків. Коли ви чекаєте бурі?

— Перші одинокі пориви вже пройшли, але, звичайно, вони бувають задовго перед справжньою бурею. Судячи з того, що мені передали по радіо п’ятнадцять хвилин тому, у нас ще є година часу. А тепер я повинен повернутися до радіостанції. Чи може спочатку допомогти вам позакривати віконниці?

— Ні в якому разі! Дякуємо. Ми самі все зробимо! — Меллоу швидко встав з місця.

— Ага, і ще одне. — Смитракіс підійшов до дверей. — Не забудьте закріпити вхідні двері. Вони недостатньо міцні, тому знадвору мають штабу, на котру я замикаю їх при таких обставинах. Але тепер, коли ви знаходитеся в бараку, я не можу цього зробити. Я думаю, що їх треба підперти зсередини одним чи двома великими каменями. Зараз їх принесу.

Джо рушив від вікна, але Карузерс випередив його.

— Зараз ми все зробимо. Позакриваємо віконниці, принесемо каміння. Ви найввічливіший з людей, яких я зустрічав, але ми не можемо допустити, щоб перебування групи англійців на цьому острові стало для вас стихійним лихом!

Слова його збулися, хоча в той момент про це не міг подумати ніхто з присутніх.