Розділ дванадцятий «Я не можу відійти…»

— Так, під час чергування. — Смитракіс показав на невеликі двері в стіні. — Там у мене є ліжко. Я хочу сказати, що живу тут, коли на морі оголошують штормову готовність. Крім того, я маю кімнату в бараці. Ми займаємо їі по черзі, мій колега і я. Там мої особисті речі.

— Гм… — Алекс задумався. — Ми перенесли покійного до бараку, і тепер він лежить в своїй кімнаті. Але залишилася дружина. З нами є ще дві жінки. Для них це буде жахливо, коли вони будуть ночувати з думкою, що недалеко лежить мрець. Ви мене розумієте?

— Так, це дуже неприємно. — Смитракіс не зрозумів, до чого веде гість. — Дружина дуже переживає?

Алекс стримав посмішку. Запитання було дуже неанглійське. На батьківщині Смитракіса темноволосі і чорноокі жінки голосно оплакували своїх померлих чоловіків.

— Напевно, хоч вона ще просто приголомшена цією жахливою трагедією. Я подумав, що, може, найкраще було б перенести труп на ніч сюди. А ви могли б спати з нами всіма в бараці.

— На жаль, — Смитракіс похитав головою, — штормову готовність ще не відмінили. Вітер може відновитися в будь-який момент. Та й море ще штормить. Я не можу без дозволу покинути маяк і повинен кожних п’ять хвилин доповідати на базову станцію. Справді, мені дуже жаль.

Він автоматично потягнувся до стрічки, котра спадала на підлогу з апарату, що безперервно вистукував на столі. І раптом, ніби до нього тільки щойно дійшла вся суть трагедії, що стряслася, з подивом запитав:

— Але хто… його вбив?

— І я дуже хочу про це дізнатися, — щиро відповів йому Джо. — І довідаюся, навіть якщо мені захочуть перешкодити в цьому всі володарки всіх лабіринтів, які були, є і будуть на цьому світі, що так сприяє убивцям. На добраніч.

Кивнувши грекові головою, Джо вийшов, тихо прикривши за собою важкі, окуті залізом двері.