Розділ десятий «Для чого він пішов?..»

Професор кивнув головою, але і в його голосі, не дивлячись на показану безтурботність, відчувалася тривога.

Всі гуртом пішли до дверей і разом пройшли коридор.

— Почекайте! — Кароліна повернулася. — Ми не взяли ті прокляті ліхтарики.

Вона зайшла до їдальні і скоро з’явилася, притискаючи до грудей цілий оберемок продовгуватих блискучих ліхтариків.

Карузерс повідсовував каміння і повернув ключ у замку.

— Обережно! — сказав він, відчиняючи одну половинку дверей. — Виходьте по черзі. Я закрию за вами!.. — Останні його слова заглушив рев вітру.

Джо нахилив голову і першим переступив поріг. Удар вітру був таким сильним, що він мало не втратив рівноваги. Тримаючись за фрамугу, він повернувся і подав руку Кароліні. Залізо на даху дудніло пекельним барабанним боєм, майже не чутним, одначе, за гуркотом моря і вітру.

Вийшли всі, один за одним, міцно тримаючись за руки. Були фактично дезорієнтовані в перший момент. Карузерс змагався з дверима, нарешті з допомогою Меллоу йому вдалося зачинити їх і повернути ключ у замку.

Примружуючи очі, Джо розглянувся довкола. Вітер майже засліплював його. З мимовільним подивом Джо відмітив про себе, що на безхмарному небі горять зорі. Маяка не було видно, він був за бараком, але рухома смуга світла кожних п’ятнадцять секунд освітлювала плоску поверхню і, вдаряючись в темний масив гори, зникала, щоб незабаром з’явитися знову. Там, куди не діставало світло потужного прожектора, підніжжя гори було занурене в густу темряву. З великим трудом Джо помітив на відстані кількох десятків метрів від бараку трохи темніший на фоні гори отвір найближчої печери.

Але всі ці спостереження продовжувалися одну-дві секунди. Через виття вітру до нього долетів голос Карузерса, який кричав на все горло, стоячи поряд з ними. Не дивлячись на це, Джо швидше здогадувався, ніж розумів, що хоче сказати молодий учений.

— Раазом!.. Тудиии!.. Біля маякаааа…

Зігнувшись, всі рушили вперед, тримаючись за руки.

За рогом будинку вітер вдарив по них з усього розмаху. Було дуже жарко, так що через деякий час Джо відчув, що сорочка липне йому до тіла. Зігнутий вдвоє, ударяючи головою в масу пружного повітря і пробиваючись через нього, як через густу бурхливу річку, він ішов попереду, стискаючи руку Кароліни, котра, в свою чергу, тримала за руку Меллоу. Останнім в ланцюжку був Карузерс. Він засвітив ліхтарик, але скоро загасив його, бо мандрівний промінь від маяка освітлював дорогу, так що навіть найдрібніші нерівності грунту було видно, як вдень.

Йшли мовчки. Говорити було неможливо, та все ж Джо знав, що всі решта в цей момент думали про те, як легковажно поступив Роберт Гордон, коли сам один пішов до пристані. Його ніде не було видно. Відчуваючи все більший неспокій, Джо пішов швидше, тягнучи за собою других. До маяка вони наближалися майже на четвереньках. Вітер тепер дув збоку, і Алекс при кожному кроці докладав титанічних зусиль, щоб не дозволити йому збити себе з дороги.

Нарешті Джо з полегшенням схопився за ручку низьких, оббитих залізом дверей, над якими рівномірно оберталася яскрава смуга світла, що вихоплювалася із заскленої цибулини.

Після короткої боротьби з дверима Джо різко відчинив їх і зайшов, тягнучи за собою Кароліну.