Розділ десятий «Для чого він пішов?..»

— Ні, дуже дякую. У мене є ліхтарик. За п’ятнадцять хвилин я повернуся. Там нема що робити двом.

Карузерс також встав з місця.

— Закрию за тобою двері і підіпру їх тим камінням. Коли будеш вертатися, постукай у віконницю. Ми тобі відчинимо.

— Добре.

Обидва вийшли в коридор. Коли двері за ними зачинилися, Мері сказала до Памели:

— Нізащо в світі я не зійшла б вночі на пристань.

Ніби на підтвердження тих слів вітер зі свистом вдарив у вікна. Його пориви посилювалися з кожним разом. Почувся стук вхідних дверей.

— Але повернемося до нашого предмету, — посміхнувся професор. — Здається, Гордон не вірить в існування храму Богині Лабіринту на острові.

Карузерс зайшов і сів до столу.

— Віє! — сказав він задоволено. — Але не так страшно, як припускав той грек. Вибачте, професоре, я вас перебив.

Кароліна повільно підійшла до столу.

— Поскільки я до певної міри відчуваю відповідальність за спровокування цієї трохи імпровізованої експедиції, бо саме я підмовляла колектив приїхати сюди, пропоную проявити трохи більше ентузіазму. Інакше ми тільки самі собі зашкодимо в роботі. Мені здається, що ми повинні ставити питання, де є храм Богині Лабіринту, а не питання, чи є він тут взагалі. Сказати, що його тут немає, ми завжди встигнемо, коли й справді не натрапимо на який-небудь слід крітян на острові…

Через щілини віконниці в кімнату зі свистом залетів наступний повів. Папери, що лежали біля ескізу, злетіли над столом, Меллоу накрив їх ліктем.

— Зачини вікно, — прошепотів він Карузерсові, що зірвався з місця.

Алекс в цей час закурював сигарету. Він почув стук вікна, а потім кроки Карузерса, який повернувся до столу. Джо загасив сірник. Професор кашлянув і показав пальцем на план.

— Я хотів би… — сказав він і різко замовк.

Джо, який сидів між професором і пустим місцем, за яким стояла Кароліна, не почув нічого, але він остовпів, охоплений почуттям абсолютної невірогідності того, що почало робитися навкруги. Він підняв очі і помітив, що всі присутні також сиділи нерухомо.

Здавалося, що якийсь величезний невиданим звір підійшов до стіни бараку і почав напирати на неї, не відступаючи і не зменшуючи натиску й на секунду. Напір ріс, стіни й вікна почали тихенько тремтіти, дах шелестів, а тоді знадвору все сильніше зазвучав рівномірний звук, який не нагадував Алексові жодного з тих, які він чув раніше.

— Що… що то таке? — тихо спитала Памела Гордон.

— То, напевно, і є той вітер, про який говорив грек, у всій своїй величі, — спокійно відповів Меллоу.