Розділ «26»

Вона вп’ялася в мене поглядом. Її очі, такі блакитні та щирі, розглядали моє обличчя.

— Що ти накоїв? — спитала вона, і раптом її охопило погане передчуття, яке одразу ж переросло у певність. Я розвернувся і вийшов із кімнати.

Я побіг сходами донизу, перетнув галявину і піднявся стежкою до терасової доріжки. Рейчел ніде не було видно.

Над нижнім садом, біля каміння, будівельного розчину та купи деревини, стояли два пси. Один із них, молодший, підійшов до мене. Інший лишився на місці, ближче до купи розчину. На піску та вапні я побачив її сліди. Парасолька, усе ще розкрита, перекинулася на бік. Раптом із годинникової башти будинку вдарив дзвін. Він усе не стихав, а що день стояв тихий та спокійний, його звук мав линути крізь поля, ген до моря, і чути його було навіть рибалкам.

Я підійшов до краю стіни понад нижнім садом і побачив місце, де робітники почали ладнати місток. Частина містка все ще була там, підвішена, жахлива, потворна, немов висяча драбина. Решта впала далеко в безодню.

Я спустився туди, де вона лежала, посеред деревини та каміння. Узяв її руки в свої. Вони були холодні.

— Рейчел, — промовив я до неї, і знову: — Рейчел.

Собаки нагорі почали гавкати, дзвін забив ще гучніше. Вона розплющила очі й поглянула на мене. Спочатку з болем. Потім розгублено. І, нарешті, мені здалося, вона мене впізнала. Та я помилявся навіть тоді. Вона кликала Емброуза. Я не відпускав її рук, доки вона не померла.

У давнину на перехресті чотирьох доріг вішали злочинців.

Та то було колись.