Розділ «26»

Крізь вітражі просочувалося сонце, освічуючи її. Зі свого сидіння мені було видно круглі рум’яні обличчя сільських дітлахів, які позіхали в очікуванні кінця проповіді, я чув, як вони шаркають ногами, взутими в недільні черевики, мріючи побігти погратися босоніж по траві. На одну коротку мить я палко зажадав знову стати малим, невинним, сидіти на лаві поруч з Емброузом, а не з Рейчел. «За стінами міськими, в далечі, стоїть зелений пагорб». Не знаю, чому ми співали саме цей гімн того дня, може, з причини якогось свята для сільських дітлахів. Наші голоси дзвінко та чисто лунали між стінами парафіяльної церкви, і я не думав про Єрусалим, як, без сумніву, мусив. Натомість мені уявлялася проста могилка в кутку протестантського кладовища у Флоренції.

Коли хор розійшовся, і парафія ринула проходами до виходу, Рейчел шепнула мені:

— Гадаю, варто покликати сьогодні на обід Кендалів та Пескоу, як раніше. Стільки часу пройшло, вони можуть і образитися.

Якусь мить я подумав і легенько кивнув. Мабуть, так буде краще. Їхнє товариство допоможе подолати порожнечу між нами, і, зайнята розмовою з гостями, призвичаєна до мого мовчання в такий час, вона не матиме змоги кидати на мене задумливі погляди. Вийшовши з церкви, нам не довелося довго вмовляти Пескоу, а от із Кендалами було важче.

— Я муситиму покинути вас, — сказав мій хрещений батько, — одразу ж, як ми відобідаємо, та карета повернеться по Луїзу.

— Містер Пескоу має відслужити вечірню, — втрутилася дружина вікарія, ми зможемо підвезти вас.

Вони почали ретельно розробляти план поїздки, і доки вони сперечались і вирішували, як зробити краще, я помітив, як старший над робітниками, що працювали на будівництві терасової доріжки і майбутнього нижнього саду, стоїть збоку, біля стежки, з капелюхом у руці, подаючи мені мені якісь знаки.

— У чому річ? — запитав я в нього.

— Я перепрошую, містере Ешлі, сер, — сказав він, — я шукав вас учора, коли ми закінчили робочий день, та не знайшов. Просто хотів застерегти: якщо ви вирішите прогулятися терасовою доріжкою, не варто ставати на місток, який ми будуємо через нижній сад.

— А чому, що з ним не так?

— Це поки що лише каркас, сер, ми добудуємо його в понеділок уранці. Дошки здаються міцними, на перший погляд, та ваги не витримають. Хто б не ступив на них, щоб перейти на інший бік, може впасти й зламати шию.

— Дякую, — сказав я, — запам’ятаю.

Я повернувся і виявилося, що мої гості таки дійшли згоди, і, як тієї першої неділі, яка тепер здавалася такою далекою, ми розділилися на три групи: Рейчел із моїм хрещеним батьком їхала в його кареті, а ми з Луїзою — в моїй. Третіми слідували Пескоу в своєму брогамі. Так бувало вже безліч разів, і все ж, підіймаючись пагорбом, вийшовши та прогулюючись пішки, я все згадував той перший раз майже десять місяців тому в ту вересневу неділю. Того ранку мене дратувала Луїза, вся з себе манірна й пихата, і з того дня я нехтував її товариством. Вона не змінилася, лишилася моїм другом. Коли ми піднялися на пагорб і я знову сів до карети, я сказав їй:

— Ти знала, що насіння рокитника отруйне?

Вона здивовано на мене поглянула.

— Так, напевно, — сказала вона, — я знаю, якщо худоба з’їсть його, то помирає. І діти також. А чому ти питаєш? У Бартоні померла худоба?

— Ні, поки що ні, — відказав я, — але Темлін якось казав мені про те, що слід зрубати дерева, які похиляються з плантації на пасовище, адже насіння падає додолу.

— Мабуть, він має рацію, — відповіла вона. — Батько якось утратив коня, рік тому, бо той поїв диких ягід. Усе може трапитися так швидко, і нічого вже не вдієш.

Ми майже дісталися доріжки та паркових воріт, і мені чомусь стало цікаво, а що вона сказала б, якби я розповів про своє відкриття минулої ночі. Вона б перелякано поглянула, питаючи, чи не збожеволів я? Сумніваюся. Гадаю, вона мені повірила б. Та місце для розмови не годилося, адже поруч сиділи Веллінґтон та Джим.

Я поглянув назад — інші карети слідували за нами.