Розділ «21»

І в бурхливому екстазі безрозсудства я звалив усі коштовності прямо на неї, я кидав їх їй на руки, на долоні…

— Філіпе, — вигукнула вона, — ви з глузду з’їхали, що ви накоїли?

Я не відповів. Я взяв намисто й надів їй на шию.

— Мені двадцять п’ять, — сказав я, — ви чули, як годинник пробив дванадцять. Тепер уже нічого не має значення. Все це ваше. Якби я володів цілим світом, я б також віддав його вам.

Ніколи ще я не бачив очей настільки спантеличених чи вражених. Вона поглянула на мене, потім на скидані в купу намиста, браслети, а потім знову на мене, і тоді, гадаю, через те, що я сміявся, вона раптом обійняла мене і засміялася разом зі мною. Ми обіймали одне одного, і здавалося, ніби вона також поділяє моє безумство, мою відчайдушність, і весь захват божевілля належав нам двом.

— То ось що, — мовила вона, — ви планували всі ці тижні?

— Так, — відповів я, — їх мали подати вам до сніданку. Та як і хлопці зі своєю коробкою люльок, я не міг більше чекати.

— Але в мене для вас нічого немає, — сказала вона, — окрім золотої шпильки для краватки. День народження у вас, а присоромлена я. Чого б вам ще хотілося? Скажіть, і ви це матимете. Будь-що.

Я поглянув на неї, в оточенні рубінів та смарагдів, із перловим намистом на шиї, і раптом перестав сміятися, згадавши, що це намисто означало.

— О, є ще дещо, — сказав я, — та просити це у вас марно.

— Чому ж? — здивувалася вона.

— Тому що, — сказав я, — ви заліпите мені ляпаса та відішлете спати в мою кімнату.

Не зводячи з мене очей, вона торкнулася моєї щоки рукою.

— Скажіть.

Я не знав, як чоловікові слід прохати жінку стати його дружиною. Зазвичай є батько чи мати, в яких треба просити руки. А як немає батьків, то йдуть залицяння, поступові розмови, розпитування. Ніщо з цього не годилося в нашій ситуації. Була північ, і між нами ніколи не велися розмови про любов та шлюб. Я міг би сказати прямо: «Рейчел, я кохаю вас, ви станете моєю дружиною?» Мені згадався той ранок у саду, коли ми жартували з моєї нелюбові до всіх цих справ, і я сказав їй, що мені для повного щастя досить власного дому. Я задумався, чи зрозуміє вона і чи згадає?

— Якось я сказав вам, — мовив я, — що в чотирьох стінах мені вистачало затишку й тепла. Ви не забули?

— Ні, — промовила вона, — не забула.

— Я помилявся, — сказав я, — і я знаю, чого мені бракує.

Вона торкнулася пальцями моєї голови, кінчика мого вуха, мого підборіддя.

— Справді? — спитала вона. — Ви настільки впевнені?