Розділ «21»

— Погляньте, — сказав я, — що мені подарували хлопці. Не могли почекати до ранку.

— Ви така сама дитина, як і вони, — сказала вона, а потім прошепотіла: — Та ви ще не знаєте, що для вас приготував Сікомб.

— Знаю, — прошепотів я у відповідь, — хлопці мені розповіли. Це страшенно мене тішить. Ви вже бачили?

Вона кивнула.

— Сама досконалість, — сказала вона, — найкращий сюртук, зелений, нижня губа, все. Малював його зять із Бату.

Пообідавши, ми перебралися до бібліотеки, та я не збрехав, коли казав, що мене переповнює енергія цілого світу. Я перебував у такому радісному настрої, що не міг усидіти в кріслі, очікуючи, коли мине ніч і настане день.

— Філіпе, — сказала вона нарешті, — ради всього святого, підіть пройдіться. Збігайте до маяка й назад, якщо це допоможе. Інакше, боюся, ви можете збожеволіти.

— Якщо це божевілля, — сказав я, — то хай би все так і лишилося назавжди. Я й гадки не мав, що втратити розум — так приємно.

Я поцілував їй руку та вийшов у сад. Вечір був ідеальний для прогулянки — чистий та ясний. Я не біг, як вона мені радила, однак дістався маяка. Місяць, майже вповні, із набряклою щокою, завис понад бухтою і скидався на обличчя чарівника, що знав про мою таємницю. Воли, які знайшли прихисток на ніч біля стіни, у западині долини, завбачивши мене, підвелися та розбрелися.

Над лугом виднілося світло з Бартона, і коли я дійшов до маяка, обабіч від себе побачив гавані. Я побачив мерехтіння вогників маленьких містечок уздовж західного берега, а також вогні нашої пристані на сході. Та незабаром вони потьмяніли, як і освітлений свічками Бартон, і навколо мене не лишилося нічого, крім того блідого місячного сяйва, що творило на морі срібний слід. Якщо така ніч годилася для прогулянки, підходила вона й для плавання. І жоден страх перед припарками чи настоянками не здатний був мене зупинити. Я спустився до свого улюбленого місця, де трохи виступали скелі, і, сміючись сам до себе від неймовірної радості, пірнув у воду. Господи! Вода була крижана. Я струсонувся, мов собака, і, торохтячи зубами, поплив затокою, та ледь не за чотири хвилини вже знову одягався на скелях.

Божевілля. Гірше, ніж божевілля. Та мені все ще було байдуже, мене все ще переповнювала невимовна радість.

Я витерся, як міг, сорочкою, і пішов лісом додому. Примарне місячне сяйво освітлювало мені дорогу, а тіні, моторошні та химерні, ховалися за деревами. Коли стежка розділилася надвоє, до кедрової доріжки в один бік і до нової тераси — в інший, із густих хащів долинув якийсь шелест, і раптом у повітрі почувся різкий неприємний запах лисиці — здавалося, ніби ним пронизаний кожен листок під моїми ногами. Та мені нічого не було видно, і всі жовті нарциси, що схилились із насипів по обидва боки від мене, непорушно та холоднокровно завмерли.

Нарешті я дістався до будинку і поглянув на її вікно. Воно було відчинене навстіж, та я не міг сказати напевне, чи горить у неї свічка, чи вона її вже погасила. Я поглянув на свій годинник. За п’ять хвилин дванадцята. І раптом відчув, що так само, як хлопці, які не змогли дочекатися, щоб віддати мені свій подарунок, я більше не міг терпіти, жадаючи подарувати їй свій. Я подумав про місіс Пескоу, про капусту і про те, як радісний настрій охопив мене. А тоді підійшов, став під вікном синьої кімнати і покликав її. Я гукнув її тричі, перш ніж почув відповідь. Вона підійшла до відчиненого вікна в тому білому вбранні черниці, з довгими рукавами та мереживним комірцем.

— Чого вам? — обізвалася вона. — Я вже майже заснула, а ви мене розбудили.

— Можете почекати мене кілька хвилин? — спитав я. — Хочу дещо вам віддати. Пакунок, з яким мене сьогодні бачила місіс Пескоу.

— Я не така допитлива, як місіс Пескоу, — сказала вона. — Це може зачекати до ранку.

— Ні, до ранку це не зачекає, — сказав я, — це має статися зараз.

Я зайшов боковими дверима, піднявся нагору до своєї кімнати та спустився з кошиком для капусти. За дужку я прив’язав довгу мотузку. Також у мене з собою був документ, я поклав його в кишеню куртки. Вона чекала на мене біля вікна.

— Що там, на Бога, — вигукнула вона неголосно, — у вас у тому кошику? Філіпе, якщо це ще один із ваших жартів, я не маю бажання брати в ньому участь. Що ви там ховаєте? Крабів чи омарів?

— Місіс Пескоу впевнена, що це капуста, — сказав я, — та в будь-якому разі, запевняю — вас ніхто не вкусить. Ловіть мотузку.