Розділ «15»

— Бачу, — відповіла вона, пішла і сіла біля каміна. Кузина Рейчел уже переодяглася до обіду. Я не помітив, як швидко минув час.

— Ми розібралися з одягом, — сказав я. — Сікомб дуже мені допоміг. Якщо ви погодитеся, ми можемо роздати речі на Різдво.

— Так, — відповіла вона, — він мені щойно про це сказав. Гадаю, так буде найліпше.

Я не знав, винен був я чи вона, та між нами виникла скутість.

— Дощ за день жодного разу не припинявся, — сказав я.

— Жодного разу, — відповіла вона.

Я поглянув на свої руки, у пилу від книжок.

— Вибачте, — сказав я, мені треба піти, помити руки та перевдягнутися до обіду.

Я пішов нагору і перевдягнувся, потім спустився, і обід уже стояв на столі. Ми сіли, не обмовившись і словом.

Сікомб, за давньою звичкою, часто втручався у наші розмови за обідом, коли хотів щось сказати, і сьогодні, коли ми вже майже закінчили, він запитав у кузини Рейчел:

— Ви вже показували містерові Філіпу нові штори, мадам?

— Ні, Сікомбе, — відповіла вона, — не було часу. Та якщо він бажає подивитися, я покажу після обіду. Може, нехай Джон принесе їх до бібліотеки?

— Штори? — запитав я спантеличено. — Які штори?

— Не пам’ятаєте? — відповіла вона. — Я казала вам, що замовила штори для синьої спальні. Сікомб їх уже бачив і був просто вражений.

— А, так, — сказав я, — тепер згадав.

— Я нічого подібного в житті не бачив, сер, — сказав Сікомб, — у нашім краї, певно, таких немає в жодному будинку.

— Але ж, Сікомбе, їх привезли з Італії, — сказала моя кузина Рейчел. — У Лондоні є лиш одне місце, де їх продають. Так мені сказали у Флоренції. Хочете побачити штори, Філіпе, чи вони вас не цікавлять?

Вона запитувала наполовину з надією, наполовину з тривогою, ніби хотіла дізнатися мою думку, проте боялася, що мені буде нудно.

Я зашарівся, сам не розуміючи чому.

— Ну аякже, — відповів, — із задоволенням на них погляну.