Розділ «15»

— У цьому домі нема гіркоти, — сказав я їй. — Це мій дім. Гіркота лишається з людиною, коли вона помирає. Весь цей одяг спакували й відклали. Більше він нас не стосується. Відтепер ви пам’ятатимете Емброуза таким, яким його пам’ятаю я. Ми триматимемо його старий капелюх там, на лавці в коридорі. А ціпок, разом з іншими, на підставці. Тепер ви належите цьому місцю, як колись належав він і як належу я. Ми — усі троє — частина цього місця. Ви мене розумієте?

Вона дивилася на мене знизу вгору. Руки й далі тримала в моїх долонях.

— Так, — сказала вона.

Я почувався дуже дивно, ніби все, що я зробив і що сказав, було покладено на мене, було заплановано, і водночас тихенький голосок шепотів мені з темних куточків свідомості: «Ти ніколи не відречешся від цієї миті. Ніколи… ніколи…»

Ми стояли, тримаючись за руки, і вона запитала:

— Чому ви такий добрий до мене, Філіпе?

Я згадав, що вранці, коли плакала, вона поклала голову мені на серце, а я обійняв її на мить і похилив голову їй на волосся. Мені захотілося, щоб це сталося знову. Більше, ніж чого-небудь у своєму житті. Та цього вечора вона не плакала. Цього вечора вона не підійшла і не поклала голову мені на серце. Вона просто стояла, тримаючи мене за руки.

— Я не добрий, я просто хочу, щоб ви були щасливі.

Вона відійшла, взяла свою свічку, збираючись іти спати, і, проходячи кімнатою, сказала мені:

— Доброї ночі, Філіпе, благослови вас Господь. Одного дня ви пізнаєте щастя, яке колись пізнала і я.

Я чув, як вона підіймається сходами, і сидів, не зводячи очей із вогню. Здавалося, якщо в цьому домі і лишилась якась гіркота, то йшла вона не від неї, не від Емброуза, а ховалася глибоко в моєму серці — гіркота, про яку я ніколи не розкажу і про яку їй ніколи не треба знати. Старий гріх ревнощів, здавалося, давно похований та забутий, уразив мене знову. І цього разу ревнував я не до Рейчел, а до Емброуза, якого дотепер знав та любив найбільше на світі.