Розділ «15»

Ми підвелися й пішли до бібліотеки. Сікомб рушив назирці, і за мить вони з Джоном принесли тканини, розклавши їх перед нами.

Сікомб мав рацію. Інших таких у Корнуолі й бути не могло. Я ніде не бачив нічого подібного: ні в Оксфорді, ні в Лондоні. Їх було чимало. Багато прикрашених парчею, з важкого шовку. Такі можна побачити хіба в музеї.

— Ось, це саме для вас, сер, — сказав Сікомб. Його голос звучав дуже тихо, наче в церкві.

— Мені здалося, ця блакитна тканина ідеально підійде для ліжка, — сказала кузина Рейчел, — а ота темно-синя з золотим згодиться на штори та ковдру. Що скажете, Філіпе?

Вона дивилася на мене з тривогою. Я не знав, що відповісти.

— Вам не подобається? — запитала вона.

— Дуже подобається, але, — я відчув, що знову червонію, — чи не надто дорого вони коштують?

— О, так, вони дуже дорогі, — відповіла вона, — такі речі завжди коштують багато, але купують їх на роки, Філіпе. Ваші внук і правнук спатимуть у синій кімнаті під цими ковдрами на ліжку, і з цими шторами — на вікнах. Правда ж, Сікомбе?

— Так, мадам, — сказав Сікомб.

— Єдине, що має значення, Філіпе, — це чи вони вам подобаються, — повторила вона.

— Звісно, — сказав я, — кому ж вони не сподобаються?

— У такому разі вони ваші, — відповіла вона мені, — це подарунок від мене. Заберіть їх, Сікомбе. Я напишу до Лондона вранці і скажу, що ми їх купуємо.

Сікомб із Джоном склали тканини і винесли з кімнати. Я відчував на собі її погляд, і замість того, щоб подивитися у відповідь, дістав свою люльку і запалив, витративши на це куди більше часу, ніж зазвичай.

— Щось не так, — сказала вона. — У чому річ?

Я не знав, що відповісти. Не хотілося її образити.

— Вам не варто дарувати мені такі подарунки, — сказав я ніяково, — вони надто дорого вам обійдуться.

— Але мені хочеться подарувати їх вам, — сказала вона, — ви стільки всього для мене зробили. Як порівняти — це лише малесенький даруночок.

Її голос звучав м’яко та благально, і коли я підвів голову й поглянув на неї, то зустрів ображений погляд.

— Дуже мило з вашого боку, — сказав я, — та я все одно не думаю, що це того варте.

— Давайте я вирішуватиму, варто чи ні, — відповіла вона, — і я певна, коли ви побачите результат, то будете задоволені.