Розділ «15»

Я почувався препогано і дуже незручно; не через те, що їй захотілося зробити мені подарунок, адже це дуже щедро, хоча й імпульсивно з її боку, і якби це сталося вчора, я б прийняв його без жодних сумнівів. Та цього вечора, прочитавши той пекельний клаптик листа, я не міг позбутися думки, що її бажання зробити мені подарунок може поставити її в неприємне становище; і що дозволивши їй це, я водночас дозволяю щось, чого сам не зовсім розумію.

За мить вона сказала мені:

— Та книга із садівництва дуже нам знадобиться під час планування. Я забула, що колись дала її Емброузові. Ви маєте поглянути на гравюри. Звісно, вони не зовсім підходять до цього місця, та деякі елементи можуть стати нам у пригоді. Тераса, наприклад, із видом на море понад садами, а з іншого боку — нижній водяний сад, як на віллах у Римі, де я часто бувала. У книзі є гравюра з таким садом. Я знаю, де можна його облаштувати — там, де раніше стояла та стара стіна.

Не знаю, як мені це вдалося, однак я спитав у неї голосом одночасно недбалим та грубим:

— Ви завжди жили в Італії, з самого народження?

— Так, — відповіла вона, — хіба Емброуз вам не казав? Сім’я моєї матері родом із Рима, а батько, Александер Корін, був одним із тих людей, яким важко облаштуватися, хай би куди вони їхали. Він терпіти не міг Англії, здається, в нього йшли справи не найкращим чином тут, у Корнуолі. Життя в Римі йому подобалося, вони з моєю матір’ю чудово одне одному підходили. Та жили вони дещо недбало, в них ніколи не було грошей, розумієте. Я звикла до цього дитиною, та коли підросла, це дуже мене засмучувало.

— Вони обоє померли? — запитав я.

— О, так, батько помер, коли мені було шістнадцять. Ми з матір’ю жили самі п’ять років, доки я не одружилась із Козімо Санґаллетті. П’ять страшних років, переїжджаючи з міста до міста, часом не знаючи, де взяти грошей на вечерю. Моє дівоцтво було аж ніяк не безбідне, Філіпе. Я тільки минулого тижня думала, як воно відрізняється від дівоцтва Луїзи.

Отже, коли вона вперше одружилася, їй був двадцять один рік. Стільки ж, скільки зараз Луїзі. Мені стало цікаво, як вони жили, Рейчел і її мати, доки не зустріли Санґаллетті. Може, давали уроки італійської, як вона хотіла робити й тут. Мабуть, тому вона й подумала про ці уроки.

— Моя мати була дуже вродлива, — сказала вона, — зовсім не така, як я, хіба що колір волосся в нас однаковий. Висока, ставна. І як більшість жінок свого типу, вона раптом утратила весь свій шарм, потовстіла і стала байдужа; я раділа, що мій батько не дожив і не бачив цього. Я раділа, що він багато чого не бачив із того, чим вона займалася, та і я, як на те пішло.

Її голос звучав щиро й спокійно, вона говорила без жалю; та все ж я подумав, дивлячись на неї, доки ми сиділи біля каміна в бібліотеці, як мало мені про неї відомо і як мало з її колишнього життя я взагалі коли-небудь дізнаюся. Вона назвала життя Луїзи безбідним, і це була правда. Я раптом подумав, що це слово підходить і для опису мого життя. Ось мені двадцять чотири роки, і я не знаю про світ нічого, крім тих днів у Гарроу та Оксфорді, а також окрім власних двох квадратних кілометрів. Коли така людина, як моя кузина Рейчел, переїжджала з місця на місце, змінювала перший дім на другий, а потім на третій, одружувалася раз, потім ще раз, що вона відчувала? Чи вона лишила минуле немов за зачиненими дверима і ніколи про нього не згадує, чи день у день прокручує в думках ті спогади?

— Він був набагато старший за вас? — запитав я в неї.

— Козімо? — відповіла вона. — О, ні, на рік чи десь так. Моя мати познайомилась із ним у Флоренції, вона завжди хотіла зустрітися з сім’єю Санґаллетті. Йому десь рік знадобився, щоб обрати між мною та моєю матір’ю. Потім вона втратила свою принадність, нещасна жінка, зрештою, втративши і його. Вигідна угода, яку я отримала, виявилася зобов’язанням. Та звісно ж, Емброуз, певно, писав тобі про всю цю історію. Не надто щасливу.

Я хотів сказати: «Ні, Емброуз був ще більш небагатослівним, ніж вам може здатися. Якщо його щось турбувало чи хвилювало, він робив вигляд, ніби нічого не сталося. Він ніколи нічого не розповідав мені про ваше життя до шлюбу з ним, хіба, що Санґаллетті вбили на дуелі».

Натомість я нічого такого не сказав. Я раптом зрозумів, що й не хочу нічого знати. Ні про Санґаллетті, ні про її матір, ні про Флоренцію. Мені хотілося зачинити це все за дверима. І замкнути.

— Так, — сказав я, — так, Емброуз писав і розповідав мені.

Вона зітхнула і поправила подушку під головою.

— О, гаразд, — сказала вона, — все це сталося так давно. Дівчина, яка пережила всі ті роки, — це інша людина. Майже десять років, ви знаєте, я була заміжня за Козімо Санґаллетті. Я вже ніколи не буду молодою, навіть якщо ви відкриєте переді мною цілий світ. З іншого боку, я стаю упередженою.

— Ви говорите так, — сказав я, — ніби вам дев’яносто дев’ять.

— Як для жінки, то майже так і є, — сказала вона. — Мені тридцять п’ять.