Розділ «15»

— Емброуз про це дізнався? — запитав я.

— Так, — сказала вона. — Йому не було діла до Рейнальді, здається, я вам уже казала. Та коли він дізнався, що я ходила по гроші… це був кінець, він не міг більше бачити Рейнальді на віллі. Ви, мабуть, не повірите, Філіпе, та мені доводилося виходити крадькома, доки Емброуз відпочивав, і зустрічатися з Рейнальді, щоб отримати гроші на будинок.

Раптом вона махнула рукою та встала з крісла.

— Господи, — сказала вона, — не треба було вам усе це розповідати.

Вона підійшла до вікна, розсунула штори і дивилась, як падає дощ.

— Чому?

— Бо хочу, щоб ви пам’ятали його таким, яким знали тут, — сказала вона. — У вас є власний образ Емброуза, який жив у цьому будинку. Тоді це був ваш Емброуз. Хай так і лишається. В останні місяці він був моїм, і я не хочу ділитися цим образом ні з ким. І менш за все — з вами.

Я не мав жодного бажання ділитися з нею власним минулим. Мені хотілося, щоб вона зачинила всі двері у своє, одну за одною.

— Розумієте, що трапилося? — запитала вона, повертаючись від вікна і дивлячись на мене. — Ми вчинили неправильно, коли вирішили розпакувати коробки нагорі. Треба було лишити їх там. Ми не мали торкатися тих речей. Я відчула це одразу ж, щойно ми відкрили скриню і я побачила його халат та домашні туфлі. Ви випустили щось, чого раніше між нами не було. Якесь гірке почуття.

Вона зблідла і зчепила руки перед грудьми.

— Я не забула, — сказала вона, — ті листи, один з яких ви викинули у вогонь і спалили. Я викинула їх із думок, та сьогодні, коли ми відкривали скрині, здалося, ніби я знову їх прочитала.

Я підвівся з крісла і став спиною до каміна. Я не знав, що сказати, доки вона походжала кімнатою туди-сюди.

— У листі він писав, що я за ним стежу, — продовжила вона. — Звісно ж, я стежила, щоб він нічого собі не заподіяв. Рейнальді хотів, щоб я найняла черниць доглядати за ним, та я відмовилась; якби я так зробила, Емброуз назвав би їх наглядачками, яких я приставила, щоб стежити. Він нікому не довіряв. Лікарі були добрими і терплячими, але він рідко коли погоджувався з ними зустрітися. Він попросив мене звільнити слуг, одного за одним. У кінці лишився тільки Джузеппе. Він довіряв йому. Він казав, що у Джузеппе очі собаки…

Вона змовкла, і я відвернувся. Мені подумалося про слугу з хижки біля воріт вілли і про його бажання полегшити мій біль. Дивно, що Емброуз також вірив у його чесні, віддані очі. І я ж поглянув на нього лише раз.

— Нема потреби про все це говорити, — сказав я їй, — це не допоможе Емброузові і лише завдасть вам болю. Як на мене, те, що сталося між вами — не моя справа. Це все в минулому, забуто. Вілла не була його домом. Як і вашим, коли ви вийшли за Емброуза. Тут ваш дім.

Вона повернулась і поглянула на мене.

— Іноді, — сказала вона повільно, — ви такий на нього схожий, що мені аж лячно стає. Я бачу ваші очі і той самий вираз у них, звернений до мене; здається, що він узагалі не помер, і все, що ми пережили, ми маємо пережити ще раз. Я б не винесла цього ще раз, тих підозр, тих образ, безперервно, день за днем, ніч за ніччю.

Доки вона говорила, я чітко уявив собі віллу Санґаллетті. Я бачив маленький дворик і рокитник таким, яким він мав бути навесні, з жовтим цвітом. Я бачив там крісло, в якому сидить Емброуз, поруч — його ціпок. Я відчув похмуру тишу того місця. Відчув затхле повітря. Я спостерігав, як із фонтану крапає вода. І вперше за весь час жінка, яка дивилася на мене з балкона, була не плодом моєї уяви, це була Рейчел. Вона дивилася на Емброуза тим самим благальним поглядом, сповненим страждання й молитви. Раптом я відчув себе дуже старим і дуже мудрим, сповненим нової сили, якої не міг зрозуміти. Я протягнув до неї руки.

— Рейчел, ідіть сюди, — сказав я.

Вона перейшла кімнатою до мене і поклала свої руки в мої.