Розділ «15»

— Дійсно? — сказав я. — Я думав, ви старша.

— Що більшість жінок сприйняли б за образу, для мене це — комплімент, — сказала вона. — Дякую, Філіпе.

І потім, перш ніж я встиг вставити відповідь, вона продовжила:

— Що було написано на тому клаптику паперу, який ви вкинули вранці в камін?

До такої раптової атаки я був зовсім не готовий. Я витріщився на неї.

— Клаптик паперу? — спробував ухилитися я. — Який клаптик паперу?

— Ви чудово знаєте, який, — сказала вона. — Клаптик паперу з почерком Емброуза, який ви спалили, щоб я не прочитала написаного.

Я вирішив, що напівправда — це краще, ніж брехня. Хоч я і відчував, як починаю червоніти, та все ж поглянув їй у вічі.

— Це була частина листа, — сказав я, — гадаю, листа, який він писав мені. Він просто писав, що переймається витратами. Там було всього речення-два, я навіть не пам’ятаю точно, що саме там було написано. Я викинув його, бо, натрапивши, подумав, як написане може вас засмутити.

На мій превеликий подив і одночасно на щастя, очі, які так пильно дивилися на мене, розслабилися. Руки з перснями впали на її коліна.

— Оце і все? — спитала вона. — Я так переймалася… не розуміла.

Дякувати небесам, вона повірила.

— Нещасний Емброуз, — сказала вона, — він постійно цим переймався, вважав це за марнотратство; дивно, що ви не чули про це від нього раніше. Наше життя там дуже відрізнялося від того, до якого він звик тут. Він не міг цього прийняти. А потім — Господи прости, я не маю права йому докоряти — я знаю, глибоко в серці він відчував образу через життя, яке я мусила вести до знайомства з ним. Ті жахливі борги, він виплатив їх усі.

Я мовчав, та дивлячись на неї, покурюючи люльку, відчув полегшення, я більше не хвилювався. Напівправда виявилася таки успішною, тепер вона говорила зі мною без напруги.

— Він був дуже щедрий, — сказала вона, — в ті перші місяці. Ви й уявити не можете, Філіпе, що це для мене означало; нарешті хтось, кому я можу довіряти, і що здавалося ще більш чарівним — хтось, кого я також могла кохати. Гадаю, якби я попросила в нього будь-що на Землі, він би дав це мені. Ось чому, коли він захворів…

Вона стихла, її очі сповнилися тривоги.

— Ось чому так важко було зрозуміти, чому він змінився.

— Тобто, — спитав я, — він уже не був щедрим?

— Він був щедрим, так, — сказала вона, — та вже по-іншому. Він купував мені подарунки, прикраси, ніби намагаючись мене перевірити; я не знаю, як це пояснити. А якщо я просила його дати мені грошей на якусь необхідну дрібничку для дому, щось, що ми мали придбати — він мені не давав. Він дивився на мене якось підозріло, задумливо, питав, навіщо мені гроші, як я планую їх витратити, чи не збираюся я їх комусь віддати… Зрештою, мені доводилося йти до Рейнальді і просити його, Філіпе, дати мені грошей, щоб заплатити прислузі.

Вона знову стихла і поглянула на мене.