Розділ «42»

Двадцять гупал.

Шлях пролягав далеко від харконненівських патрулів. Пол знав, як це трапиться — сни підказали йому. Того дня злегка зміниться колір горизонту — зміна буде настільки незначною, що всі гадатимуть, буцімто уява видає бажане за дійсність — і там стоятиме нова січ.

— Чи влаштовує моє рішення Муад’Діба? — запитав Стілґар. У його голосі бринів ледь відчутний сарказм, але чутливі вуха фрименів, уважні до кожного крику птаха чи повідомлення в співі сейлаґо, вловили його, тому поглянули на Пола — що ж він робитиме.

— Стілґар чув, як я присягав йому на вірність, коли ми висвячували федайкінів, — сказав Пол. — Мій загін смертників знає, що я клявся з честю. Стілґар сумнівається в цьому?

Голос Пола виповнився справжнім болем. Стілґар почув це й опустив очі.

— Я знаю Усуля, мого січового товариша, і ніколи не засумніваюся в ньому, — мовив Стілґар. — Але ж у тобі ще є Пол-Муад’Діб, Герцог Атрід і Лісан аль-Гайб, Голос із Зовнішнього світу. З ними я не знайомий.

Пол відвернувся, подивившись на гряду Хаббанія, що виднілася над пустелею. Творець під ними був сильним і жвавим. Він міг віднести їх значно далі, ніж будь-який інший упійманий фрименами хробак.

Полові це було відомо. Жоден хробак із дитячих оповідок не міг дорівнятися до цього старого владаря пустелі. «Так починається нова легенда», — збагнув Пол.

Рука схопила його за плече.

Пол простежив за рукою і перевів погляд на обличчя — між маскою і каптуром дистикоста виднілися темні Стілґарові очі.

— Той, хто владарював на січі Табр до мене, — сказав Стілґар, — був моїм другом. Ми ділили з ним небезпеки. Він багато разів завдячував мені життям… а я йому.

— Я твій друг, Стілґаре, — відповів Пол.

— Ніхто не сумнівається в цьому, — Стілґар прибрав руку й знизав плечима. — Це питання звичаю.

Пол розумів, що Стілґар настільки занурився у фрименські звичаї, що навіть не розглядав інших можливостей. Тут новий ватажок брав владу або з мертвих рук попередника, або вбиваючи найсильнішого фримена в племені, якщо вождь загинув у пустелі. Стілґар піднявся таким чином до звання наїба.

— Залишмо творця в глибокому піску, — сказав Пол.

— Так, — погодився Стілґар. — Звідси ми дійдемо до печери пішки.

— Ми доволі довго їхали на цьому творцеві, тож тепер він закопається в пісок й ображатиметься кілька днів, — сказав Пол.

— Ти — мудір цієї піщаної гонитви, — сказав Стілґар. — Скажеш, коли нам…

Він замовк, утупившись у східне небо.

Пол озирнувся. Через даровану прянощами блакитну пелену на очах небо видавалося темним, а на тлі глибокої блакиті ритмічно блимала далека цятка.