Розділ «41»

«Як усе безпросвітно, — подумала Джессіка. — Ти можеш чекати дуже довго, але потім безпросвітність очікування здолає тебе».

Їхні життя повнилися різноманітними очікуваннями.

«Ми вже тут понад два роки, — подумала вона. — І чекати доведеться ще вдвічі довше, перш ніж ми зможемо хоча б замислитися над тим, щоб спробувати відбити Арракіс у харконненівського правителя Мудір Нах’ї, Звіра Раббана».

— Превелебна Матір?

Голос, що долинув із-за покривал на її дверях, належав Харі, іншій жінці із сімейства Пола.

— Так, Харо.

Драпірування розсунулося, і Хара неначе пропливла крізь нього. Вона носила січові сандалі та червоно-жовту сукню, що оголювала її руки майже до плечей. Чорне гладеньке та змащене олією волосся було розділене пробором і зачесане назад, як крила комахи. Яскраві хижі риси її обличчя застигли в напрузі.

За Харою зайшла Алія — дівчинка приблизно двох років.

Побачивши доньку, Джессіка як завжди вразилася схожості Алії з Полом у цьому віці — той самий велично-запитальний вираз широко розплющених очей, темне волосся та різкий обрис губ. Але також була ледь помітна різниця, яка змушувала дорослих почуватися незатишно в присутності Алії. Дитина — по суті, маля — поводилася зі спокоєм та впевненістю, не характерними для її років. Дорослі вражалися, коли бачили, як вона сміється над витонченими каламбурами, якими обмінювалися чоловіки із жінками. Або ж вони ловили себе на тому, що слухають її шепелявий та нерозбірливий через іще не сформоване м’яке піднебіння голос і помічають у її словах тонкі натяки, які могли базуватися лише на досвіді, недоступному для дворічної дитини.

Хара із сердитим зітханням усілася на подушки й похмуро зиркнула на дитину.

— Аліє, — звернулася Джессіка до дочки.

Дівчинка підійшла до подушки біля Джессіки й, умостившись на ній, узяла матір за руку. Тілесний контакт відновив взаємний обмін інформацією, який вони здійснювали ще до того, як Алія народилася. Це не були спільні відчуття — хоча вони також виникали, якщо дівчинка доторкалася до Джессіки, коли та змінювала пряну отруту для церемоній. Це було чимось значно більшим — безпосереднє сприйняття іншої живої іскри, настільки гостре й колюче, що на рівні симпатичної нервової системи вони зливалися воєдино.

Офіційним тоном, яким належало звертатися до членів синового сімейства, Джессіка сказала:

— Субах уль кухар, Харо. Як почуваєшся ти цієї ночі?

З такою самою традиційною формальністю жінка відповіла:

— Субах ун нар. Зі мною все добре, — її слова звучали монотонно. Хара знову зітхнула.

Джессіка відчула, що Алії весело.

— Ганіма[62] мого брата гнівається на мене, — прошепелявила Алія.

Джессіка відзначила слово, яке вжила Алія стосовно Хари — ганіма. У мові фрименів це слово означало «щось здобуте в бою»; додатковий відтінок значення вказував, що це «щось» більше не вживали на позначення чогось іншого — якоїсь прикраси, наконечника стріли, що використовується як тягарець для штори.

Хара сердито зиркнула на Алію.