Розділ «34»

Вождь подивився на водойму.

— У нас тут понад тридцять вісім мільйонів декалітрів, — сказав він. — Відгородженої від маленьких творців, схованої і захищеної.

— Печера зі скарбами, — зауважила Джессіка.

Стілґар підняв світлокулю, щоб зазирнути їй у вічі.

— Це більше, ніж скарб. У нас тисячі таких схованок. І лише дехто з нас знає їх усі. — Він схилив голову набік. Жовтаве сяйво світлокулі тінями лягало на обличчя та бороду. — Чуєш?

Вони прислухалися.

Крапання води з вітрової пастки виповнило весь простір. Джессіка бачила, що весь загін завмер, перетворившись на слух. І тільки Пол мав відчужений вигляд.

Йому здавалося, ніби то секунди крапають і тікають геть. Він відчував, як час протікає крізь нього — і жодної миті вже не повернеш. Він знав: необхідно ухвалити рішення. Але поворухнутися не міг.

— Усе було ретельно вирахувано, — прошепотів Стілґар. — Ми з точністю до мільйона декалітрів знаємо, скільки води потребуємо. А щойно назбираємо її, змінимо обличчя Арракіса.

Загін відповів приглушеним шепотом:

— Бі-ля кейфа.

— Ми полонимо дюни під трав’янисте насадження, — голос Стілґара набирав сили. — Прив’яжемо воду до землі деревами та підліском.

— Бі-ля кейфа, — відповідав речитативом загін.

— Щороку полярний лід відступає, — казав Стілґар.

— Бі-ля кейфа, — співали люди.

— Ми перетворимо Арракіс на затишний світ — розтопимо лід на полюсах, розіллємо озера в помірних зонах — і тільки глибока пустеля лишиться для творця та його прянощів.

— Бі-ля кейфа.

— І нікому більше не бракуватиме води. Кожен зможе черпати її з криниці, ставка, озера чи каналу. Вона тектиме канатами[57], щоб живити наші рослини. І кожен зможе брати її, просто простягнувши руку.

— Бі-ля кейфа.

Джессіка вловила у словах ритм релігійного ритуалу й зауважила, як її свідомість благоговійно відгукувалася на нього. «Вони уклали угоду з майбутнім, — думала вона. — У них є власна гора, на яку вони здіймаються. То мрія вченого… і ці прості люди, фактично селяни, перейняті нею».