Розділ «23»

— Сюди, — нахилився він, витягуючи рюкзак.

Тепер Джессіка бачила лише коло із зірок. Вони скидалися на вістря якоїсь зброї, спрямованої на неї. Раптом її клаптик ночі перекреслив метеоритний дощ. Метеори видалися їй попередженням — тигрові смуги, яскраві могильні ґрати, від яких у жилах згорталася кров. Їй стало холодно від думки про ціну, призначену за її голову.

— Швидше, — крикнув Пол. — Я хочу згорнути намет.

Піщаний дощ засипав її ліву руку. «Скільки ще піску витримає долоня?» — спитала себе Джессіка.

— Тобі допомогти?

— Ні.

Вона ковтнула пересохлим горлом і ковзнула в дірку. Пісок, ущільнений статичним полем, поскрипував під пальцями. Пол нахилився і взяв її за руку.

Джессіка стояла поряд із сином на гладенькій латці пустелі під зорями. Жінка роззиралася навкруги. Пісок майже по вінця засипав їхню котловину, залишивши тільки темні шпилі навколишніх гір. Вона перевіряла далеку пітьму своїми натренованими чуттями.

Шурхіт маленької тваринки.

Птахи.

Шелестіння опалого піску, а крізь нього чути шарудіння крихітної істоти.

Пол згорнув намет і витягнув його з дірки.

Зорі освітлювали ніч рівно настільки, щоб кожна тінь повнилася загрозою. Джессіка озиралася на грудки пітьми навколо.

«Чорнота — це сліпе нагадування, — подумала вона. — Ти прислухаєшся до океану звуків, чуєш завивання тих, хто переслідував твоїх предків так, що лише найпримітивніші клітини твого тіла пам’ятають про це. Тут бачать очі. Тут бачать ніздрі».

Пол, стоячи біля неї, мовив:

— Дункан сказав, що раптом його спіймають, то він зможе протриматися… саме до цього часу. Нам треба йти зараз, — юнак одягнув рюкзак на плечі, перейшов до пологого краю западини, а тоді видерся на скелястий виступ, що вивищувався над відкритою пустелею.

Джессіка автоматично пішла за сином, відзначивши, що тепер він веде її, а не навпаки.

«Тепер моє нещастя тяжче від морського піску[45], — подумала вона. — Цей світ спустошив мене, позбавивши всього, окрім найдавнішої мети: берегти майбутнє життя. Тепер я живу заради мого молодого Герцога і його ще не народженої сестри».

Вона пройшла до Пола, відчуваючи, як пісок немов чіпляється за ноги.

Юнак поглянув на північ через лінію скель. Він вивчав далекий крутий схил.