Розділ «23»

Але сьогодні вона бачила інший сон і здригалася лише від згадки про нього. Їй ввижалося, що вона тримає руки під піщаним водоспадом, який укриває накреслений на землі напис: Герцог Лето Атрід. Ім’я засипає піском, Джессіка намагається відновити рядок, однак перша літера зникає раніше, ніж вона встигає дописати останню.

Пісок не спинити.

Її сон перетворюється на квиління, що стає все гучнішим і гучнішим. Безглузде квиління — частина її свідомості розуміє, що це її власний голос, однак він належить дитині, майже немовляті. Жінка, риси якої її пам’ять не здатна чітко відновити, йде геть.

«Моя невідома мати, — подумала Джессіка. — Бене-Ґессеритка, яка народила мене й віддала сестрам, бо ті так наказали. Чи раділа вона, що позбулася харконненівської дитини?»

— Їхня ахіллесова п’ята — прянощі. Бити треба туди, — промовив Пол.

«Як він може думати про напад у такі миті, як ця?» — спитала вона себе.

— Уся планета переповнена прянощами, — відказала Джессіка. — Як же ти завдаси удару?

Вона почула, що син вовтузиться й тягне рюкзак по підлозі намету.

— Каладан жив владою моря і повітря, — відповів Пол. — А тут — влада пустелі, і фримени — ключ до неї.

Його голос долинув до Джессіки вже від входу до намету. Завдяки своїм Бене-Ґессеритським тренуванням вона вловила в його голосі гіркоту, спрямовану проти неї.

«Усе життя хлопця вчили ненавидіти Харконненів, — подумала вона. — Тепер він дізнався, що через мене він і сам Харконнен. Як мало він мене знає! Я була єдиною Герцоговою жінкою. Я прийняла і його життя, і його цінності, попри всі накази Бене Ґессерит».

Світлосмуга намету ввімкнулася під Половими пальцями, наповнюючи купол їхнього сховку зеленуватим сяйвом. Пол присів біля виходу, відрегулювавши каптур для пересування пустелею — лоб закрито, ротовий фільтр на місці, носовий корок припасовано. Видимими зосталися тільки темні очі — жінка помітила лише вузьку смугу обличчя, що, повернувшись до неї, миттю зникло.

— Підготуйся до виходу назовні, — з-під фільтра голос Пола було ледь чути.

Джессіка надягнула на рот свій фільтр і заходилася припасовувати каптур, коли Пол відкрив клапан.

Миттю до намету зі шкряботінням потекли дрібні шкарубкі піщинки — перш ніж Пол зупинив їх статичним ущільнювачем. Інструмент перегруповував порошинки, й отвір у стіні піску ріс. Хлопець ковзнув уперед, і до вух Джессіки долинало, як він видирається нагору.

«Що ми там знайдемо? — питала вона себе. — Харконненівські солдати та сардаукари — це небезпеки, на які можна чекати. Але як щодо небезпек, про які ми не знаємо?»

Вона подумала про ущільнювач і решту дивних інструментів у рюкзаку. Кожен із них раптово постав перед нею, як знак таємничих небезпек.

На неї війнуло спекотним повітрям із поверхні, а пісок торкнувся щік там, де їх не закривав фільтр.

— Дай мені рюкзак, — голос Пола був гучним і вимогливим.

Джессіка підкорилася, почула, як булькнула вода в літротарах, коли вона потягнула рюкзак через підлогу. Вона поглянула вгору й побачила Пола на тлі зірок.