Розділ дванадцятий Герман

— Подивишся меню? — люб’язно запропонував Герман. — Я пригощаю.

Я зціпила зуби. Холоднокровність була зараз моєю єдиною зброєю. Слабкою, мушу сказати.

— Я сита. За чай дякую... Поясни, на що ти розраховуєш. Тебе все одно викинуть за портал. Не тепер, то потім. Не я, то інші.

Він усміхнувся краєчком рота:

— Мені здається, що я знаю про портал, про Доставку й Темний Світ трохи більше за тебе. І трохи довше. Трошки. Хочеш прочитати мені лекцію?

Я мовчала. Він налив мені в чашку фруктового чаю з чайника, потім вийняв з кишені й поклав переді мною роздрукований знімок. Вони з моєю мамою обнімалися на тлі Царицинських ставків...

Я стисла в руці амулет і подивилася особливим поглядом. Мама на знімку здавалася не просто старою — старезною. Чорна, зморшкувата, без зубів і майже без волосся. Я не витримала й замружилася.

— Зараз за п’ять друга, — сказав Герман. — Даю тобі часу до п’ятої години. Після цього строку, якщо я не одержу, що мені треба, ти одержиш висохлу мумію.

Вигнутим ножиком він надрізав тістечко. Відправив шоколадний шматочок у рот.

— То що тобі треба? — я насилу стримувала сльози.

— Ти уявляєш, що таке портал і наскільки він небезпечний для твого світу?

— Що тобі треба від мене?!

— Я ж пояснюю... Уяви, одного чудового ранку портал відкриється, і на вулиці Москви вирвуться мільйони голодних Тіней.

— Не відкриється. Портал закритий, його сторожать...

— Ти бачила цих сторожів? По-твоєму, вони надійні?

Я не знала, що сказати.

— Рано чи пізно охоронці ослабнуть, — Герман проникливо зазирнув мені в очі. — Тіні увійдуть... І тоді всім перепаде. Я тобі відкрию таємницю: є дехто, хто бажає відкрити портал і цілеспрямовано працює в цьому напрямку.

— Хто?!

— Я не хотів би, щоб ти з ним зустрічалася. І ти теж цього не хочеш, повір мені.

— Не розумію, — зізналася я. Мені здалося, я тону в його погрозах і натяках, тоді як життя моєї мами з кожною хвилиною коротшає. Це було схоже на кошмарний сон.