Розділ дванадцятий Герман

Я так і не відправила повідомлення. Лягла спати годині о другій ночі, поставила будильник, щоб іти на першу пару. І, що найдивніше, раненько встала, зібралася й пішла.

На лаві неподалік зупинки сидів Міша. Я помітила його здаля й сповільнила крок. Біля Мішиних ніг стояла валіза, а поряд — велика сумка з книжками.

— Привіт, — сказала я, намагаючись триматися природно. — Ну що, заспокоїв свою дружину?

— Привіт, — він усміхнувся. — Ми розійшлися.

І перевів погляд на валізу:

— Після занять піду в гуртожиток, начебто там є якісь шанси...

— Удачі, — мугикнула я.

— Дякую.

Я повернула до свого корпусу. З кожним кроком сум’яття в душі наростало. З одного боку, я раділа за Мішу. Кожній розсудливій людині зрозуміло, що бути Лериним чоловіком — занадто жорстоке покарання за одну-єдину помилку молодості. З другого боку... я відчувала, що прямо причетна до повороту його долі, а отже, я начебто за нього відповідаю. Я відповідаю за тих, кого приручила... що ж тепер, влаштовувати йому особисте життя?!

Але я геть забула про нього, коли побачила біля входу у філологічний корпус величезний блискучий мотоцикл. Мотоцикліст уже знайомим мені рухом зняв шолом — він і ведмежу голову так само знімав; з-під шолома з’явилось усміхнене Семове обличчя.

Дівчата, що квапилися на пари разом зі мною, одночасно сповільнили ходу: хтось зав’язував шнурки, хтось чекав подругу, хтось просто стояв, насолоджуючись сонячним днем.

— Привіт, — мене розбирав нервовий сміх. — Я хотіла тобі подзвонити, але ж номера не знаю...

— Запиши, — він вийняв свій телефон. — А ще краще, скажи свій, я тобі передзвоню, у тебе висвітиться.

Ми обмінялися телефонами на очах трьох десятків зацікавлених свідків.

— Ну що, ти владнала свої термінові проблеми?

Я почервоніла, як тисяча варених раків:

— Так. Ти вибач, мені страшенно незручно, я не хотіла тебе скривдити.

Він прищулився:

— Я надіслав тобі запит у Фейсбуці.

— Коли?!