Розділ двадцять перший Закритий кластер

Закритий кластер

 е пам’ятаю, що було потім. Якимось чином ми знову опинилися в нього в кабінеті, і тепер я навіть з’їла щось, не пам’ятаю смаку. Він сидів у кріслі переді мною з планшетом на колінах і всміхався, наче ситий тигр-людожер:

— Дивися...

Знову засвітилася плазмова панель на стіні. Я побачила запис, зроблений на камеру телефону: вулиця, пробка, машини наглухо застрягли. Водії повиходили й курять, оглядаються, переговорюються, комусь дзвонять...

Я впізнала в пробці Лізину машину. Я впізнала саму Лізу: вона стояла біля відчинених водійських дверцят з телефоном у руках і здавалася дуже напруженою, хворою, навіть постарілою. Звуку не було — усе тонуло в шумі вітру, що завивав над містом, — але з руху Лізиних губ я прочитала розпачливий крик: «Де він? Де Гриша? Чому я не можу додзвонитися?!»

Потім вона спересердя зачинила дверцята й пішла, прискорюючи крок, лавіруючи між машинами. Камера сіпнулася, стежачи за нею. Я побачила, як Лізу оточують люди в сірих куртках позавідомчої охорони. Один відлітає, немов від удару, але інші навалюються втрьох на одну жінку. Камера стрибнула, показала небо, землю й туфлі оператора — чорні туфлі й сірі штани все тієї ж позавідомчої охоронної контори. Новий кадр — люди в сірому волокли Лізу вже на ношах, а вона лежала без ознак життя...

— Вона жива, — примирливо сказав чаклун. — І всі твої друзі живі... І будуть живі, бо ти ж не дурна й зробиш, як я сказав. На, подзвони Гриші...

Він подав мені свій смартфон. Я взяла, не розуміючи, що роблю.

— Натисни на екранчик, де зелененьке, і набереться Гришин мобільник. Скажи — нехай відкриє для тебе рамку.

Повітря у підземеллі стало ще густіше: воно липнуло до шкіри, наче мокра тканина. Сем кинувся до мене; насамперед я обережно оглянула його ліву руку. Пальці мали вигляд, наче їх прищемили дверима, — опухлі, й нігті почорніли, але всі фаланги були на місці.

— Боляче?

— Уже не дуже, — сказав він винувато.

— Я знаю, що було дуже боляче, — я погладила його зап’ястя. — Сем...

— Де ти була?! — Гриша нервово облизував запечені губи.

— У Лондоні... Він захопив усіх наших.

— Що?!

Я прикрила очі:

— У нього працює в Москві ціла група. Ні, не Тіні, вони люди... Охоронна фірма.

— Захопити Лізу люди не можуть, — впевнено сказав Гриша. — Хоч їх десять, хоч сто, ти знаєш, що може Ліза!