Розділ двадцятий Лондон

Лондон

 и могли орієнтуватися тільки по годинниках наших мобільників, але батареї в цьому підземеллі сідали якось ненормально швидко. Над ранок мені вдалося ненадовго задрімати на ковдрі, обійнявшись з Семом. Ліхтар потьмянів і майже згас, Гриша довго вертів ручку, але світла додалося небагато. Самотня гола лампочка, що живилася незрозуміло від якого акумулятора, теж потьмяніла й почала моргати.

Стіни бомбосховища ледь помітно здригалися. Більше не чулося ні звуку. Це був найстрашніший годинник — ми всі не спали, тиша й глибина тиснули на нас, душили й викликали паніку.

— А поспіваймо по черзі, — сказав Гриша.

— Я не вмію співати, — пробурмотів Сем.

— Дашо, ти повинна знати багато віршів напам’ять, — не вгамовувався Гриша. — Почитай нам.

— Грозив загибеллю стрибок, та вдарив барса я в висок; був як сокира мій сучок. Я звіру лоба розрубав. Він, як людина, застогнав і впав на спину...

— А щось веселіше?

— Це веселе.

— Тоді пограймося в міста? Я кажу «Москва», а ти, Сем?

— Лондон.

— Ти не зрозумів. Треба сказати місто на «а».

— Я все зрозумів.

Звук його голосу мені не сподобався; я швидко звільнилася з Семових рук. Глянула в очі... і відсахнулася. Зістрибнула на підлогу, позадкувала до стіни.

Той, хто щойно був Семом, поважно сів на ковдрі:

— Ну що, посвячені? Готові до розмови?

Гриша мовчки від нього відсунувся. Я стояла на підлозі в самих шкарпетках. Від бетонних плит несло диким холодом. А може, не бетон був причиною.

— Ми будемо розмовляти, — я намагалася, щоб голос звучав твердо, — тільки після того, як ти відпустиш Сема, відкриєш нам вихід з підземелля...

— Що ще? — він знущально посміхнувся. — Дар’є, у моїй владі випустити тебе в приміщення, де є вбиральня. Недобре говорити про любов, довіру, вірність, а самій тільки й думати, що про переповнений сечовий міхур.