Розділ дев’ятий Ті самі й зомбі

Ті самі й зомбі

  повернулася в гуртожиток у суботу надвечір. До дверей нашої кімнати був прив’язаний кошик з полуницею й написом на атласній стрічці: «Настусю, вибач!»

— На, — сказала я, подаючи кошик Насті.

— Можеш з’їсти. На здоров’я.

Я поставила дорожню сумку на стілець:

— У тебе ніколи не було враження, що хтось грубо й цинічно відібрав твою любов?

Вона подивилася зацікавлено:

— А ти вважаєш, що любов можна відібрати?

— Аякже, — я сіла навпроти. — Подивися в лице фактам. Ви з Павликом...

— Лебедєва, — сказала Настя поблажливо, навіть зверхньо. — Любов — маніпулятивна технологія, придумана, щоб позбавляти жінок самостійності й заганяти в добровільне рабство! Тобі хочеться бути в стаді бідолашок, які чекають на принца? То будь ласка! А я вільна самодостатня людина, і перестань, нарешті, носити мені подачки від цього дурня.

— Не такий він і дурень, — я образилася за Павлика. — І перестань говорити зі мною, як з вівцею!

— Я вступила в університет, щоб навчатися, — Настя демонстративно взяла зі стола конспект, — а не влаштовувати приватне життя... як дехто.

— Як хто, наприклад? — я почала злитися.

— Як дехто. Не називаймо їх уголос...

У мене задзвонив телефон. На екрані висвітився номер Міші. По спині сипнуло морозом: що за халепа. Нас із цим хлопцем нічого не пов’язує, чого ж я так хвилююся? Гормональний викид...

— Дар’є, це Міша, ти мене пам’ятаєш?

Ще б пак, подумала я засмучено.

— У мене до тебе дивне прохання, — продовжував він.

Мені раптом шалено захотілося, щоб він згадав. І запитав мене, чи правда. Інструктор не давав мені щодо цього вказівок. Я не повинна брехати. Просто скажу: так, усе так. Я врятувала тобі життя, але на моєму місці так зробив би кожен. І, крім того, це не тільки моя заслуга, я ж працюю в команді...