Розділ восьмий Минуле

Минуле

 астя чекала на мене. Купила печива, заварила чай. Хвилин десять делікатно ні про що не питала, а потім не витримала:

— Ну що? Ти з ним спала?

Кілька секунд я міркувала. Потім згадала: учора ввечері я дозволила Семові повести себе на якесь неймовірне побачення, в гуртожитку не ночувала, лекції прогуляла, повернулася виснажена, як їздовий собака...

— Насть, відкладімо це, добре?

Я раптом зрозуміла, що не знаю Семового телефону. Він прийшов до мене у ведмежій шкурі, потім ми кралися повз охорону, відкривали замки, потім милувалися Москвою, потім подзвонив Міша, — словом, було не до того...

Ну чому я така?! Чому всі мої помилки й косяки залишаються в історії, а добрі справи й навіть героїчні забуваються одразу й назавжди?

Я потримала на долоні свій амулет. Погойдала, як у човнику. Потім витягла з-під ліжка дорожню сумку — супутницю в мандрівках.

— Ти куди? — здивувалася Настя. — Що, реально переїжджаєш до Сема?!

Я помотала головою. Подивилась на годинник і заквапилася.

Я заскочила на підніжку в останню мить, тому до свого місця в загальному вагоні довелося йти через увесь поїзд. Люблю поїзди, у них є якась шляхетна впевненість і залізна стабільність. Людей чекає одна-дві доби неспішного шляху, на цей час у них немає інших планів, крім читання, сну, їди, медитативного споглядання у вікно, глибокої тиші на нічних станціях і знову сну. А я в їхній картині світу не доросла навіть до попутника: мені судилося вийти на першій же зупинці, через дві години.

Я сіла біля вікна й підперла підборіддя долонею, і мені одразу здалося, що Сем сидить поруч. Я повернула голову — молодий сусід був зовсім не схожий на Сема й розвалився в кріслі, граючись на планшеті в дурну гру «Вломи поліцейському».

Я заплющила очі й уперто уявила, що Сем поруч. Ми щойно говорили про голубів і соколів, про його батька, про мою маму. Щойно між нами виникло почуття... довіри чи що. А без довіри будь-які зв’язки перетворюються на гарбуз.

Я довіряла одному хлопчикові в нашому дитячому садку. Його звали Ваня, і він завжди виконував обіцянки. Якось наша група взялася глузувати з новенької, яку постригли наголо через педикульоз. А цей Ваня, чотирирічний, став перед усіма й сказав: «Дурні!» І всім стало соромно.

Такий-от хлопчисько. Не знаю, де він тепер, — у нього немає акаунта в соціальних мережах.

І ще був один хлопець... я була в шостому, а він у десятому. Він не дивився в мій бік, а я соромилася траплятися йому на очі. Ми навіть ні разу не говорили. До шкільного випуску всі мої ровесниці завели й покинули двох-трьох бойфрендів, а я не бачила поруч нікого, кому можна... довіряти.

І от учора ми стояли над містом... У дивному чарівному місці, куди мене привела дивна, дивовижна людина. На відстані сприймаючи тепло його плеча, я відчула, як між нами простяглися ниточки. Народилася довіра. Я відчула свого... і в кому? У Семі, в мажорі, татковому синочкові, про якого весь факультет говорить, як про козирного мачо, — у цій людині я раптом відчула рідну душу. І не знаю, що сталося б через кілька хвилин, але...

Але подзвонив Міша. І я сказала: «Продиктуй адресу, я приїду негайно».

Що про мене подумав Сем? Я встигла побачити на його лиці якщо не образу, то глибокий подив. Я сказала: «Вибач, мені терміново треба піти». Навіть не змогла переконливо збрехати.