Розділ сьомий Міша

Міша

 а останні гроші я піймала «шахід-таксі». З машини передзвонила Піплу. Той сприйняв новину цілком спокійно:

— Скоріше за все, ти йому ніяк не допоможеш — Тінь заникалась і вийде тільки завтра.

— А якщо не вийде?

— Та де вона дінеться... Головне, щоб хлопець з переляку не наробив дурниць. Що природніше поводитиметься жертва — то більша ймовірність, що Тінь підбереться ближче.

У темряві я не знайшла б Мішин під’їзд, якби він не чекав мене на лаві. Було вже пізно, далеко за північ, і якось дивно тихо. Міша здавався страшенно пригніченим:

— Знаєш, я, напевно, дарма тебе потривожив. Вибач, будь ласка...

— Недарма, — я твердо подивилася йому в очі. — Відбувається щось дивне, так?

Він вагався.

— Скажи мені! — благально попросила я. — Я ж не просто так дала тобі свій номер! Значить, можу допомогти!

Він нарешті наважився:

— Ходімо...

Я мовчки піднялася за ним сходами. Квартира, як і сказав Піпл, була під номером сорок один.

— Лера спить, — сказав Міша, причинивши кухонні двері. Це означало: «Вибач, мені дуже ніяково, але ми не повинні шуміти. Мене мучить невідомий кошмар, але я не стану будити свою дівчину, її не можна турбувати. Я на своїй кухні поводитимусь, як злодій, аби вона не ревнувала. Я знаю, на що це схоже, але я не маю часу щось міняти».

Я кивнула. Це означало: «Твій дім — твої правила, я тільки фахівець-рятувальник, тому пояснюй, що тобі загрожує».

На чисто прибраному кухонному столі розташувався ноутбук. Поруч стояв фотоапарат, чомусь на штативі. Міша розвернув його до мене й увімкнув на камері запис ролика, зроблений з екрана комп’ютера.

Це була звичайна репортажна зйомка, схожих роликів повно на «Ютубі»: стіна Головної будівлі університету, газон під нею, юрба людей кудись біжить... Люди оточують того, хто лежить на землі...

Я роззявила рота: це був Міша. Увесь залитий кров’ю, під стіною університету на газоні. Мертвий. Камера наїхала на його лице великим планом...

Зображення зникло.