Розділ дванадцятий Герман

Але есемеска була від мами: «Дашенько, я в Москві! Люблю тебе!» До тексту додавалася картинка: мама на вокзалі, на тлі поїзда, з величезним букетом розкішних квітів. Я відзначила, що вона поміняла стрижку, зачіску, відтінок волосся, що одягнена підкреслене стильно й навіть, здається, схудла. Мама всміхалася в камеру — при повному макіяжі. Жодному зі своїх колишніх чоловіків вона так не всміхалася.

І мама теж щаслива, подумала я й глибоко зітхнула. Як добре. Який несподіваний, чудесний поворот долі!

Потім світлини стали приходити що п’ятнадцять хвилин: от мама на площі трьох вокзалів, а от вона вже на Садовому кільці. Випадкові краєвиди, зняті з вікна машини, і от уже мама на Кремлівській набережній, от уже на Красній площі, з тими самими квітами, так само задоволена й щаслива.

На перерві я їй передзвонила:

— Мамо, в тебе чудовий вигляд! Тьху-Тьху!

У трубці розсміявся її новий, низький русалчин голос:

— Донечко, я просто щаслива! Сьогодні повечеряємо де-небудь разом, я хочу познайомити тебе з Германом... Ми вирішимо й передзвонимо тобі, добре?

Ці її слова — «ми вирішимо» — зачепили мене більше, ніж можна було передбачити. Я раптом подумала: а може, мені з Семом на цю вечерю прийти?

Я одразу відігнала дурну думку. Сем може подумати, що я, як сільська наречена, поспішаю познайомити його з мамою. Та ще й з незрозумілим маминим другом, якого я вперше сьогодні побачу...

Телефон завібрував: знову прийшла есемеска. Я краєм ока глянула на нову картинку...

Цього разу вони знялися на оглядовому майданчику Воробйових гір. Напевно, попросили зробити знімок когось із туристів. Мама всміхалася, порив вітру кинув їй пасмо волосся на щоку...

А поруч стояв її Герман. Я готова була благати, щоб це виявилося неправдою, щоб мені привиділося, щоб очі мене обманили...

Але це був він. «Лікар». Тінь, Консерва, ворог, якого ми упустили.

Рука тремтіла, коли я набрала маму. Пройшов дзвінок, другий, я відчувала, як струмки поту збігають у мене по спині.

— Да-аша? — почувся в телефоні її голос, він звучав тепер тягуче й п’яно. — До-онечко... А ми тут...

— Де? — закричала я в трубку. — Де ти, мамо, де саме, адреса! Скажи скоріше!

— Тут та-ак красиво! — вона засміялася нетверезим сміхом. — Ми пили шампанське...

— Де ти? Ще на набережній?

— Не знаю... Зараз у Германа запитаю...

— Мамо! Послухай, не сходь з місця, нікуди з ним не ходи, він...