Розділ двадцять другий Смерч

Смерч

 о діялося в цей час на поверхні, очевидці не забудуть ніколи. Блискавки лупили у верхівки висоток, смерчі шастали по вулицях, зриваючи з парковок машини, піднімаючи й кидаючи об асфальт. Люди забивалися під мости і в підземні переходи, ховалися в магазинах і кафе, закривали вікна килимами й ковдрами. Вітрини розліталися на шматки, рекламні щити валилися, дерева, падаючи, висмикували коріння із землі, наче хотіли втекти з ошалілого міста.

Увесь цей час Лера, яка надійно забула свою зустріч з Тамарою і все, що було потім, лежала вдома, у винайманій квартирці, і Міша був поряд з нею. Він, зрозуміло, не міг покинути людину в такому стані.

Погода почала псуватися з вечора. Запасливий Міша сходив у магазин і приніс молока, яєць, хліба й овочів. Тепер, наглухо зачинивши кватирки, він слухав, як завиває вітер у щілинах рам і як потріскують шибки. У будинку навпроти вітер розбив вікно й вивернув раму; Міша думав, чи не закласти вікна про всяк випадок матрацами.

Лера прокинулася пізно, випила чаю, з’їла яєчню, яку посмажив Міша, і знов задрімала. Те, що діялося надворі, мало її турбувало: зрештою, найголовніша погода та, що в домі. А Міша був поруч, раптова буря відрізала йому шляхи до втечі, і Лера з легким серцем могла дивитися сни про рожевих поні.

Міша не поділяв її благодушності, але нічого не міг змінити. Телефони його однокурсників не відповідали. Ті, до кого він усе-таки зміг додзвонитися, ховалися в гуртожитку або по домах, багато хто панікував, намагаючись розшукати родичів. МНС закликало до спокою і дисципліни, над містом кружляли вертольоти, їхній рокіт додавав колориту в загальну атмосферу кінця світу.

Міша намагався мені додзвонитися разів двісті. Відповіді, звісно, не одержав. Інтернету не було. Телевізор, на диво, працював — єдиний кабельний канал при повній відсутності новин. Ішли старі програми в записі. Ніхто й словом не згадував про катастрофу, у якійсь студії незнайомі люди про щось говорили — нечутно, бо Лера спала, і Міша стишив звук.

Він сидів на старому скрипучому стільці й марудився, оскільки відчував: треба бути не тут. Він хотів діяти, йому треба було комусь допомагати, рятувати, виводити з-під падаючих уламків, але він не знав, куди бігти й де зараз потрібні волонтери. А ще він боявся, що варто йому відчинити вхідні двері — і Лера прокинеться, й Міша тоді не зможе піти.

І тут на екрані телевізора, де беззвучно говорили чоловіки й жінки, з’явилася одна — років п’ятдесяти, з простим круглим лицем, розгублена й бліда. Вона довго ворушила губами, потім вийняла фотокартку — і Міша завмер, дивлячись на неї.

Бо це було фото Сема, зроблене, очевидно, кілька років тому. Сем був у шкільному костюмі й зі стрічкою «Випускник» через плече.

Жінка говорила, витирала сльози, а Міша шукав і не міг знайти пульт від телевізора. Лера спала. Пульт ховався в неї під рукою.

Міша обережно його витяг — на все поле телеекрана якраз відкрилося Семове обличчя, і внизу побігли титри. Забувши про все, Міша дивився на екран...

Потім відкинув пульт, обережно зачинив двері в кімнату і вже через хвилину виходив з під’їзду — назустріч дикому вітру, піску й сміттю в повітрі, смерчам, грозі й Апокаліпсису.

Мільйони поліетиленових пакетів ширяли над містом. Зв’язка повітряних куль, зірваних вихором з весільної машини, крутилася на рівні десятого поверху й здавалася знущанням серед загального жаху. Міша пробирався пригнувшись, подекуди навпомацки, бо через пил у повітрі неможливо було розплющити очі. Він замотав лице шарфом і дихав, як нирець, коли-не-коли. Він ішов до нашого гуртожитку, але не встиг дійти.

— Васильєв!

Міша обернувся. До нього, пригинаючись і замотавши лице, бігла людина у формі приватного охоронного підприємства — сірі штани, сіра куртка з нашивками, натягнутий на лоба картуз з довгим козирком. Міша напружився, відчувши біду.

Чоловік підбіг упритул. Зірвав шарф з лиця. Міша його впізнав — вони бачилися, хоча й за дуже неприємних обставин. Перед Мішею стояв Піпл у формі приватного охоронця.

— Як твоя подруга? — він намагався перекричати вітер, гуркіт грому й гуркіт жерсті на даху сусідньої бензоколонки.

— Нічого не пам’ятає! — прокричав у відповідь Міша.