Розділ дванадцятий Герман

— Е... Щось пищить у трубці... Нічого не чую...

Зв’язок обірвався. Я притисла долоню до лоба; нічого, нічого, ми впораємося. Гриша зможе знайти мою маму й відкрити до неї рамку. Інструктор допоможе... Ми навалимося всі разом...

Знову завібрував мій телефон. На дисплеї висвітилося — «Мама».

— Привіт, — сказав чоловік у трубці.

Здавалося, краплі поту на моїй спині перетворилися на лід.

— Нікому не дзвони, — сказав Герман, він же «лікар», він же прадавня, дуже небезпечна Тінь. — Ти ж хочеш її побачити — не в труні?

— Якщо ви її торкнетесь...

— Дурненька, я вже її торкнувся. Скільки вона проживе, залежить тільки від тебе. І не треба погрожувати. Смішно, справді.

І знову обірвався зв’язок.

Мене смикнули за лікоть:

— Ти йдеш на історію літератури?

Я мовчки похитала головою. Настя придивилася:

— Що сталося?!

— Нічого.

— Дашо, слухай...

— Потім.

І, забувши на столі половину підручників, я бігом кинулася до прохідної.

На оглядовому майданчику гуляли туристи й торгували лоточники. Мами не було, не було й Тіні. Хоч скільки я оглядалася, стиснувши амулет, — ніяких слідів не знайшла.

Я дістала телефон, сама не знаючи, що робитиму. Бездумно відкрила мамині листи — і стала переглядати сьогоднішні знімки, від найпершого, коло поїзда. Але тепер я дивилася на них своїм «особливим поглядом» — затисши в руці кулон.

На першій світлині в мами звичайний вигляд. На другій, біля Ленінградського вокзалу, вона здавалася старшою за свої роки. На фото з Кремлівської набережної їй можна було дати всі шістдесят, три світлини з Красної площі старили її кожна років на вісім. На фото з оглядового майданчика поруч із Германом-Тінню стояла старезна баба.