Розділ дванадцятий Герман

— Сьогодні вранці.

— А... я ще не бачила, — я нерозумно й щасливо всміхнулася.

Сем побачив кулон на моїй шиї:

— А це та штука, про яку ти розповідала? Пам’ятка по батькові? Яку ти загубила?

— Знайшла! — я засміялася. — Знайшла, уявляєш!

— Я так і знав, що знайдеш, — він серйозно кивнув. — А які в тебе плани на сьогодні?

— Н-ніяких.

Він по-змовницькому поманив пальцем:

— Я знаю одне місце. Величезне сховище старих літаків просто неба. І я знайшов там у паркані дірку...

— Сем!

— Ага. Літаки стоять у низовині, ввечері там туман... І коли вечірнє сонце його освітлює... можеш собі уявити? Ти сидиш у кабіні, а навколо... хмари. Ти летиш. Пам’ятаєш, як в Екзюпері...

— Ти читав Екзюпері?!

Він збився. Навіть розгубився на мить. Провів долонею по лобі:

— Ну так... А що такого? Отож: сьогодні за прогнозом ясний захід і легкий туман. Я передзвоню, будь готова до польоту.

— Буду готова, — прошепотіла я.

Він кивнув, насунув шолом і з чудовим ревінням помчав по алеї. Я пошкодувала, що не ношу з собою свіжих лимонів — чимось треба було прибрати з обличчя зрадницьку усмішку.

Літаки. Туман на заході. Хмари. Сент-Екзюпері. Ніколи в житті я не чекала так сильно, щоб заняття скоріше закінчилися й настав вечір.

— Чого це ти така весела? — з підозрою запитала Настя. — Знаєш, Міша цей, Васильєв, твій знайомий, пішов у гуртожиток од своєї... Ти мене чуєш?

Я не чула. У мріях я вже сиділа в кабіні, і рожеві хмари клубочилися під склом, і Сем сидів поряд, ми разом тримали штурвал, і наші руки торкалися. Так! Ніколи в житті мені так не хотілося доторкнутися до іншої людини. Взяти долоню. Торкнутися щоки. Сьогодні ми будемо сидіти поруч у салоні літака, у хмарах...

— Лебедєва, тобі есемеска прийшла, — ревниво сказала Настя. — Від кого з двох?