Розділ дєсятий Жертви

Жертви

 о дорозі на заняття я раз у раз оглядалася — чи не наздожене мене їздець на сеґвеї. Дарма. Замість сеґвея виявилася машина «швидкої допомоги» — блимаючи й гудучи, вона об’їхала пробку по пішохідній доріжці й покотила до Головної будівлі.

— Знову вона, — з відразою сказала веснянкувата дівчина за два кроки від мене.

— Хто? — запитала її подруга.

— Та є там одна гадюка... Приїжджає на пари на «швидкій». Щоб у пробках не стояти.

— Та ти що?

— Точно. Просто башляє і їде під сиреною.

Вони пішли вперед, лаючись і обурюючись уголос, і я подумки була цілком згодна з їхнім обуренням. Я й раніше чула про людей, які наймають «швидку» для швидких поїздок по місту. Це було, на мою думку, за межею добра й зла.

Настрій у мене був не те щоб депресивний, але добряче меланхолійний. Я думала про маму: «Не надійся, вампіри на таких, як ми, не западають». Ну звідки в неї це сміття в голові? Наче ж доросла жінка...

І ще більше я думала про батька. Уперше в житті мені спало на думку, що історія з таємничою появою амулета в мене на шиї могла не бути вигадкою. Якщо вірити Лізі, то всі працівники Доставки були відзначені Темним Світом — за тих чи тих обставин. А я, виходить, пірнула з автобуса — просто в річку... Крижана вода, п’ятиметрова глибина, вири й підводні корчі-топляки. І ще «бики» старого моста, в один з них я не вписалася буквально дивом. Мені вісім років, я майже не вмію плавати, але чомусь вибираюся з води біля самого моста — попри дику течію. Це що, нормально?

Я повинна була в той день померти, проте вижила. Чому? Або, якщо правильно ставити питання, навіщо?

І, звісно, я думала про Сема. Він мені весь час потрапляв на очі — я бачила його лице в кожному стрічному. Здригалася, мороз біг по спині, вдивлялась — і облом. І ще. І ще. Простіше було просто заплющити очі й уявити, що Сем поруч.

Дві пари я просиділа, мов у тумані. В обід пішла в їдальню, сподіваючись зустріти там Сема, і тут мене наздогнав дзвінок від Лізи:

— Давай до Головної будівлі швидко.

— У мене починається пара через...

— Ти глуха?! Я кажу, біжи до Головної будівлі, щоб ти там була просто зараз!

Я зумисне повільно розламала свій пряник. Ні, я не рабиня, не солдат в армії, я не підписувала ніякого контракту. Мені не можна так просто сказати — «біжи», я не побіжу, як собачка. Не треба мене обманювати, красти в мене амулети, маніпулювати, «випробовувати» — я вільна людина і в службу Доставки не напрошувалася...

Мої руки самі по собі кришили пряник на серветку. Що там сталося? Знову Тінь?

Коло прохідної Головної будівлі стояла «швидка допомога». Я протислася крізь юрбу, хоч зазвичай цього не роблю. Я ніколи не витріщаюся на нещасні випадки і їхні наслідки: якщо не можу допомогти, просто йду геть. Але зараз я була не ґавою: я була при виконанні обов’язків, хоч боюсь уявити, який вигляд це мало збоку.