Розділ дванадцятий Герман

У мене підкосилися ноги. Жах відібрав волю, паралізував, прибив до землі. Не залишилося сили пручатися.

Й одразу задзвонив телефон.

— Алло, — я не впізнала власного голосу.

— Ти дозріла? — запитав він у трубці. — Поговоримо?

— Чого ти хочеш?

— Так, ти різко порозумнішала...

— Відпусти її.

— Зустрінемося?

— Тоді ти її відпустиш?

— Тоді в неї з’явиться шанс... Пройди двісті метрів праворуч од того місця, де зараз стоїш. Побачиш кафе. Я на тебе чекаю... Тільки приходь цього разу без молока, добре?

Він сміявся.

Повітря цього кафе було отруєне старим тютюновим димом, і дихати ним було так само просто, як вдихати картопляне пюре. Була обідня пора, але приміщення підозріло пустувало. Єдиний відвідувач сидів за дальнім столиком.

У мене замлоїло серце. Я сподівалася побачити маму.

— Де вона?!

Герман відсунув крісло від темного важкого стола, запрошуючи сідати.

— Я хочу її бачити!

— Не ти ставитимеш умови, о’кей?

Він здавався цілком спокійним і навіть задоволеним. Він — садист. Павук, що бинтує муху й веде з нею задушевні розмови.

— Сядь і закінчуй істерику, так ти мами не врятуєш. Спокійно послухай мене.

Я стрималася й сіла. На столі стояв заварювальний чайник на двох, дві чашки й шоколадне тістечко на блюдці.