Розділ дванадцятий Герман

— Я просто хочу, щоб ти знищила портал, — він усміхнувся. — Просто.

— Його... можна знищити?

— Авжеж. Але зробити це можеш тільки ти.

— Я... Що за... Чому?

— Я живу у вашому світі майже сімдесят років. Увесь цей час я збирав інформацію.

— І вбивав людей? — не витримала я.

— Автомобільний транспорт убиває в тисячу разів більше. Але ти ж не висуваєш йому претензій, правда?

Я мовчала.

— Портал — обурливе порушення світових законів, фізичних і містичних, усяких. Шістдесят шість років я шукав спосіб його знищити. Але знайшов тільки тепер... коли зустрів тебе.

— Мені пишатися?

— Тобі заткнутися й мовчати. Твоя мати розповіла мені все про стосунки з твоїм батьком...

Я стисла кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні:

— Паскудь!

— Спокійно, — він огидно посміхнувся. — У них було романтичне кохання. Твоя мати гадки не мала, хто він такий.

— А хто він?

Я прикусила язика: це була ще одна його перемога. Я підкорилася й не подзвонила Інструкторові, я послухалася й прийшла на зустріч у ресторан, я дала втягти себе в розмову... І щойно відкрито визнала, що про рідного батька знаю менше, ніж ця Тінь.

Посміхаючись, мій співрозмовник поклав ложечку на край блюдця:

— Я тобі скажу... Потім. А зараз зніми свій кулон... Я його не відбиратиму, не бійся.

Червона смужка на моїй шиї досі була помітна, тому перш ніж зняти ланцюжок, мені довелося розмотати на шиї тонкий шифоновий шарф. Срібне «око» лягло на край темно-червоної накрохмаленої серветки. Усередині в мені наростало тоскне відчуття, що я все роблю не так, помиляюся й з кожною секундою дедалі глибше грузну в трясовині.

— Ти крові не боїшся?