Розділ XX показує, між силою інших втішних речей, як велично й безсторонньо тримався містер Напкінс, як містер Веллер поквитався з містером Джобом Тротером, заплативши йому не менше, ніж дістав від нього, і ще багато дечого, що подається на своєму місці.

показує, між силою інших втішних речей, як велично й безсторонньо тримався містер Напкінс, як містер Веллер поквитався з містером Джобом Тротером, заплативши йому не менше, ніж дістав від нього, і ще багато дечого, що подається на своєму місці.

Містер Веллер лютував надзвичайно. Він раз-у-раз робив ущипливі натяки на поведінку та зовнішній вигляд містера Грамера з його компаньйонами, і сміливо не корився жодному з цих шести джентльменів, виявляючи тим свою досаду. Містер Снодграс і містер Вінкл з похмурою пошаною прислухались до потоку красномовності, що його виливав з портшеза їхній лідер, якого містер Тапмен ніяк не міг спинити, хоч і благав закрити верх екіпажу. Та гнів містера Веллера негайно вгамувався й змінився цікавістю, коли похід звернув у той двір, де Сем спіткався з Джобом Тротером. Ще далі цікавість перейшла в здивування, бо містер Грамер, звелівши носіям спинитися, поважною ходою пишно попростував до зеленої хвіртки, з якої з’явився тоді Тротер, і дужою рукою смикнув за дзвоник, що висів на ній. На дзвоник вийшла чепурна й дуже гарненька покоївка, яка, побачивши бунтарські постаті полонених і почувши натхненні слова містера Піквіка, сплеснула руками й покликала містера Мазла. Містер Мазл відчинив одну половину воріт, впустив портшез, арештованих та сторожу і зараз же зачинив їх перед самими носами натовпу, який, обурений тим, що його не пустили, і страшенно зацікавлений дальшим ходом подій, давав полегкість своєму серцеві, годину чи дві стукаючи ногами у хвіртку та смикаючи дзвоник. У цих розвагах брали участь усі, крім трьох-чотирьох щасливців, які знайшли в паркані шпарку, звідки нічого не було видно, і дивились крізь неї з невтомною настирливістю, з якою люди притискають свої носи до вікна аптеки, де в задній кімнаті хірург оглядає переїханого кабріолетом п’яницю.

Сходи, що вели до дверей дому, з обох боків були обставлені американськими алое[28] в зелених діжках. Біля них портшез спинився. Містера Піквіка з його компаньйонами ввели в передпокій, а коли Мазл доповів про прибуття заарештованих, то їх, з наказу містера Напкінса, привели перед очі цього високошановного охоронця громадського ладу.

Картина була зворушлива й розрахована на те, щоб вселити жах у душі винних і разом із тим навіяти їм ідею непереможної сили правосуддя. Перед величезною книжковою шафою, за величезним столом, у величезному кріслі, коло величезного тому збірника законів возсідав містер Напкінс, здаючись удвоє більшим, ніж кожен з присутніх, дарма що й ті були не маленькі. На столі лежали стоси паперів, і, в самому кінці, зза них витикалася голова та плечі містера Джінкса, що мав неймовірно діловитий вигляд. Коли всі ввійшли, Мазл причинив двері й став позаду свого начальника, чекаючи на розпорядження. Містер Напкінс з разючою урочистістю відхилився назад і допитливо роздивлявся на обличчя своїх підневільних гостей.

— Хто ця особа, Грамер? — ткнув містер Напкінс пальцем на містера Піквіка, що, як уповноважений своїх друзів, ступив наперед і, скинувши капелюха, вклонився дуже почтиво й чемно.

— Оце-о — Піквік, ваша честь,— сказав містер Грамер.

— Ну-ну, ніяких «оце-о», старий шкарбуне,— втрутився містер Веллер, за допомогою ліктів протискуючись у перший ряд. — Перепрошую, сер, але цей ваш службовець у ботфортах зовсім не годиться на церемонімейстера. Це, сер,— рекомендував містер Веллер, відіпхнувши Грамера й звертаючись до судді з приємною невимушеністю,— це, сер, містер Піквік, есквайр; це — містер Тапмен; то — містер Снодграс, а там он, найдальший з того боку — містер Вінкл. Всі — вельми пристойні джентльмени, в чому ви й самі пересвідчитесь, як познайомитеся з ними. І що раніше пошлете ви під три чорти ваших отих вартових, то швидше ми порозуміємось. Спершу справи, потім — розвага, як казав король Річард Третій, заколюючи в Тоуері якогось іншого короля.

Закінчивши свою промову, містер Веллер правим ліктем почистив свій капелюх і доброзичливо кивнув головою до Джінкса, що слухав його з невимовним здивуванням.

— Що це за один, Грамер? — спитав суддя.

— Одчайдушний шибайголова, ваша честь,— відповів Грамер.— Він намагався звільнити заарештованих, образив урядовців, і ми мусили заарештувати і його.

— І правильно зробили,— схвалив суддя.— Видно, що він — справжній бандит.

— Це — мій слуга, сер,— розсердився містер Піквік.

— А, так він — слуга! — сказав містер Напкінс.— Це, значить, змова проти закону з наміром знищити його виконавців. Занотуйте це, містер Джінкс.

Містер Джінкс занотував.

— Як зовуть вас, хлопче? — загримів містер Напкінс.

— Веллер.

— Чудове ім’я для Ньюгетського[29] календаря,— зауважив суддя.

То був жарт, і тому Джінкс, Грамер, Даблі, всі вартові й Мазл вибухнули сміхом і сміялися щонайменше п’ять хвилин.

— Запишіть його прізвище, містер Джінкс,— наказав суддя.