Розділ XVIII Містер Семюел Веллер починає віддавати всю свою енергію готуванням до реваншу в боротьбі між ним і містером Тротером.

Містер Семюел Веллер починає віддавати всю свою енергію готуванням до реваншу в боротьбі між ним і містером Тротером.

Ранком наступного дня в маленькій кімнаті поруч із стайнями сидів містер Веллер-старший і готувався їхати назад до Лондона. На столі перед ним стояв кухоль елю, лежав кусень холодної яловичини і чималого розміру окраєць хліба, які він по черзі й цілком безсторонньо обдаровував своєю ласкою. Він саме врізав здоровезну скибку хліба, коли кроки когось, хто увійшов до кімнати, примусили його підвести голову. То був його син.

— Доброго ранку, Семі! — привітався батько.

Син підійшов до кухля з елем і, багатозначно хитнувши головою до батька, почав замість відповіді дудлити питво.

— Ми розлучаємось, Семі,— урочистим тоном промовив родитель,— і невідомо, коли побачимося знову. Мабуть, мене доконає твоя мачуха, а, може, зі мною скоїться ще тисяча якихось пригод раніше, ніж ти почуєш про славнозвісного містера Веллера з «Прекрасної Дикунки». Честь підтримувати добре ім’я нашої родини перейде, може, до тебе, Семюел, і я сподіваюся, ти не зганьбиш його. Щодо виховання, то на тебе я можу покластись, як на самого себе. Отже, мені лишається дати тобі тільки одну пораду. Якщо тобі перескочить колись за п’ятдесят і заманеться тобі одружитись — маловажно з ким, — біжи ти до своєї кімнати (якщо в тебе буде своя кімната) і отруїсь власною рукою. Вішатись — занадто вульгарно, і тому я не раджу тобі цього способу. Отруїсь, Семюел, отруїсь, синку, і ти ніколи не шкодуватимеш.

По цих дружніх словах містер Веллер промовисто глянув на свого сина, повернувся на закаблуках і повільно вийшов з кімнати.

У споглядальному настрої, викликаному словами батька, містер Семюел Веллер і собі пішов з «Великого Білого Коня» й попростував до церкви святого Клемента, намагаючись розвіяти свій сум прогулянкою по її стародавніх околицях. Поблукавши деякий час, він опинився в дуже відлюдній місцевості — щось на взірець двора поважного вигляду — де, здавалось, не було іншого виходу, як та хвіртка, в яку він увійшов. Сем збирався вже йти назад, коли зелена хвіртка в паркані, що відділяв садок у кінці двору, відчинилася, звідти вийшов чоловік, дуже старанно причинив за собою зелену хвіртку й швидким кроком попростував до місця, де стояв містер Веллер.

Взявши цей факт ізольовано, без побічних обставин, ми не знайдемо в ньому нічого незвичайного. У багатьох частинах світу люди виходять з садків, зачиняють за собою зелену хвіртку і навіть швидко йдуть кудись, не звертаючи уваги на те, чи хто стежить за ними. Отже, ясно, в тому чоловікові, або в його манерах, або і в тому, і в тих повинно було бути щось, що привернуло увагу містера Веллера. Та було воно чи не було, нехай читач вирішить сам, коли ми докладно розкажемо йому про поведінку згаданої особи.

Зачинивши за собою зелену хвіртку, чоловік, як ми казали вже двічі, швидким кроком пішов через двір; але не встиг він кинути на містера Веллера оком, як змінився на обличчі й спинився, ніби вагаючись, куди йти далі. А як зелена хвіртка була зачинена й лишалась позаду, а перед ним виднівся один лише вихід, то чоловік не довго роздумував і збагнув, що неминуче має пройти повз містера Семюела Веллера. Отже, він прискорив ходу, дивлячись просто перед собою. Найбільш незвичайним у ньому було те, що він кривив своє обличчя в найжахніші та найчудніші гримаси.

«Дивно,— подумав містер Веллер, коли незнайомий наблизився до нього.— Надзвичайно дивно. Я заприсягся б, що де — він».

Чоловік підходив ближче, і гримаса його ставала все жахливіша.

— Я заприсягся б, що це його чорне волосся й малинова ліврея,— сказав містер Веллер,— тільки такого обличчя я досі ще ніколи не бачив.

Поки містер Веллер казав це, гримаса стала нелюдськи огидною. Та чоловік мусив пройти близько від Сема, і допитливий погляд цього джентльмена спромігся під його покрученими рисами викрити щось занадто подібне до маленьких оченят містера Джоба Тротера. Помилитись не можна було.

— Алло, ви, сер! — люто крикнув Сем.

Незнайомий зупинився.

— Алло! — повторив Сем ще лютіше.

Чоловік з викривленим обличчям цікаво глянув в один бік двору, потім — у другий, далі подивився на вікна найближчих будинків, словом — скрізь, тільки не на Сема Веллера — і лагодився йти далі, коли його спинив новий оклик:

— Алло, ви, сер! — утретє гукнув Сем.

Тепер уже не можна було помилитись щодо місця, звідки виходив голос, і незнайомий, нарешті, примушений був глянути Семові в обличчя.