Розділ XXII Веселий різдвяний розділ, що містить у собі оповідання про весілля та інші деякі спортивні звичаї, яких — навіть у весіллі — за наших звироднілих часів не додержують уже з такою побожною точністю.

Веселий різдвяний розділ, що містить у собі оповідання про весілля та інші деякі спортивні звичаї, яких — навіть у весіллі — за наших звироднілих часів не додержують уже з такою побожною точністю.

Моторні наче бджоли, якщо не сказати: легкі наче феї, зійшлися чотири піквікці ранком двадцять другого грудня того року, коли відбувалися й відбулися ці правдиво описувані події. Старий рік, як то робили давні філософи, готувався згуртувати круг себе друзів, щоб серед гамору святкування тихенько й спокійно піти собі геть. Весела й радісна була пора; весело й радісно було і чотирьом, серед сили інших, серцям, що з приємністю чекали на її прихід.

Містер Піквік з його друзями сіли на імперіал Маглтонського диліжанса, позакутувані в шуби, шарфи та довгі дорожні плащі. Портпледи й чемодани вже були на місці, і містер Веллер з кондуктором силкувалися втиснути в невеликий ящик під передком величезну рибину, в багато разів більшу за ящик і вкладену в довгий коричневий кіш, зверху прикритий соломою, залишений насамкінець, бо йому безпечніше лежати на півдюжині барилець місцевих устриць. Всі вони становили власність містера Піквіка й розташовані були в порядку на дні ящика. Обличчя містера Піквіка виявляло найпалкішу цікавість, коли він дивився, як містер Веллер з кондуктором намагались убгати рибину в ящик, спершу — вперед головою, потім — хвостом, перекидали кіш то вгору верхом, то вгору дном; пхали його в ящик то боком, то прямо. Невблаганна рибина вперто опиралася проти всіх тих викрутасів, аж доки кондуктор ударив у самісіньку середину коша, який зараз же зник у ящику, а разом із ним зникли і плечі та голова кондуктора, що, не сподівавшись такого раптового припинення пасивного опору рибини, зазнав дуже неприємного штовхана на невимовну потіху всіх воротарів та прохожих. Після того містер Піквік усміхнувся дуже добродушною усмішкою і, виймаючи шилінг з кишені жилета, попросив кондуктора, коли той вилазив з ящика, випити за його здоров’я склянку теплого бренді з водою. Кондуктор усміхнувся, а за компанію усміхнулися й пани Вінкл, Снодграс та Тапмен. Кондуктор з містером Веллером зникли на п’ять хвилин, дуже ймовірно, ковтнути теплого бренді з водою, бо від них, коли вони повернулися, дуже тхнуло ним. Кучер виліз на передок, містер Веллер зскочив на місце позаду, піквікці натягли на ноги плащі й закутали шарфами носи, конюхи зняли з коней попони, кучер весело крикнув: «гаразд», і коні рвонули з копита.

О третій годині того ж таки дня веселі й свіжі подорожні стояли вже на сходах маглтонського готелю «Голубий Лев», чимало випивши дорогою елю та бренді, що дозволило їм чинити опір морозові, який закув у залізні кайдани землю й прегарним мереживом вимережив дерева та живоплоти. Містер Піквік заклопотано лічив барильця з устрицями й доглядав за тим, як з ящика диліжанса витягали кіш з рибиною, коли йому здалося, ніби хтось легенько смикає його за рукав. Оглянувшись, він побачив, що особою, яка таким способом намагалася притягти його увагу до себе, був улюблений паж містера Вордла, читачам цієї неприкрашеної історії відомий більше під виразистим назвиськом гладкого хлопця.

— Ага! — сказав містер Піквік.

— Ага! — промовив гладкий хлопець і, глянувши на кіш з рибиною та барильця з устрицями, радісно захмикав. Він протягом останнього часу ще погладшав.

— А обличчя у вас досить таки рожеве, голубчику,— зауважив містер Піквік.

— Я заснув трохи перед самим каміном, — пояснив хлопець, обличчя якого після годинного сну коло вогню набуло кольору цегли. — Хазяїн прислав мене сюди з візком, щоб я одвіз ваш багаж додому. Він хотів був посилати по вас верхові коні, а потім вирішив, що такого холодного дня вам краще буде пройти пішки.

— Правильно, правильно,— поквапився відповісти містер Піквік, добре пригадуючи останню свою подорож по цій дорозі. — Ми краще підемо пішки. Сем!

— Сер? — озвався містер Веллер.

— Допоможіть служникові містера Вордла покласти багаж у візок і їдьте потім разом із ним. Ми вирушимо зараз.

Віддавши таке розпорядження й розрахувавшись з кондуктором, містер Піквік з трьома приятелями подався стежкою через поля й незабаром зник з очей, Сем же, поклавши багаж, сів на передок і, вдаривши віжками по старій коняці, рішуче покотив до Мейнорської ферми.

Містер Піквік і його приятелі, у яких від ходи пожвавішав кровобіг, весело посувалися вперед. Земля була тверда, як криця. Припорошена памороззю трава хрускала під ногами. Сухе чисте повітря проймало морозом, А швидке наближення сірого присмерку примушувало піквікців з великою приємністю думати про вигоди, що чекали їх на гостинній фермі.

Була обідня пора такого роду, що може спонукати двох літніх джентльменів, які опиняться вдвох серед поля, скинути пальта й з дитячою щирістю почати гратись у чехарду, і ми твердо переконані, що запропонуй тоді містер Тапмен свою спину, містер Піквік з величезною радістю пристав би на ту пропозицію.

Але містер Тапмен не мав охоти робити йому таку послугу, і приятелі йшли вперед, весело розмовляючи. Звернувши на стежку, що йшла між двома живоплотами, вони почули гомін багатьох голосів і, перше ніж устигли розібрати звідки він виходить, опинилися серед товариства, що дожидалося їхнього прибуття. Звернуло увагу піквікців на цей факт голосне «ура!», що вихопилось з рота старого Вордла, як тільки їх побачили.

Поперше, там був сам Вордл, що виглядав, якби то було можливо, ще веселішим ніж звичайно, потім там була Белла з своїм вірним Трандлем, і нарешті там була Емілія і ще вісім чи десять молодих леді. Леді приїхали на весілля, що [мало відбутись наступного дня, і були в щасливому й урочистому настрої, як і всі панни в таких важливих випадках.

Церемонія рекомендування була дуже нескладна. Ми сказали б навіть, що церемонії не було ніякої. Через дві хвилини містер Піквік кепкував з молодих леді, що відмовлялись перелазити через пліт, поки він на них дивиться, або, мавши гарненькі ніжки, по п’ять хвилин простоювали на перелазі, удаючи, що бояться ворухнутись, і поводився з ними так, ніби знав їх усе життя. Цікаво відзначити, що містер Снодграс помагав Емілії значно старанніше, ніж того вимагав її страх перед трифутовим перелазом, біля якого було покладено, як східці, два камені; а одна кароока молоденька панна в чепурних, оторочених хутром черевичках аж надто верещала, доки містер Вінкл не запропонував підсадити її. Всі почували себе вдоволеними й щасливими.

Але коли так любо й весело було поза будинком, то як же щиро й сердечно привітали наших подорожніх на фермі! Стара леді сиділа на своєму звичайному місці в залі, тільки, бувши в трохи поганому настрої, недочувала більше, ніж звичайно. Взимку вона не виходила на повітря і, подібно до багатьох інших старих, вважала за особисту образу, коли хтось дозволяв собі щонебудь, чого не можна було їй.

— Мамо, — сказав містер Вордл, — містер Піквік. Ви впізнаєте його?